Page 86 - 6703

себе. Чим глибше людське знання світу та себе, тим розумнішими та скромнішими
стають потреби людини. «…Вмій малим ти вдовольняться…» - закликав Г.Сковорода.
Природно, що людина прагне щастя. Воно можливе, якщо розкрита внутрішня
натура людини. Потрібно не жити краще, а бути краще. Таке прагнення для
Г.Сковороди пов’язане з поняттями «чесного життя» та «чистої совісті». Вони
розкриваються через працю, яка не є примушення, а вільний потяг людини, насолода,
відчуття щастя. Таку працю Г.Сковорода називає спорідненою. Споріднена праця,
хороші вчинки, щастя людини можливі тоді, коли образ життя людини узгоджений з її
природними схильностями.
Отже, філософське бачення людини Г.Сковородою ґрунтується на аксіологічних
та етичних принципах. Його філософсько-антропологічне вчення має
антиконс’юмеристське спрямування і тому таке співзвучне сучасним проблемам буття
людини. Думки філософа, що людство може об’єднати лише «споріднена» праця,
корисна як для людини, так і для суспільства, а «неспоріднена» праця – це шлях
деградації, пронизують всю його творчість. Для сучасного суспільства такі слова є
серйозним застереженням, до якого розумно було б дослухатися.
В ХХ ст. проблема людини розроблялась багатьма філософськими напрямами.
Серед них екзистенціалізм, фрейдизм, неофрейдизм та ін. В ХХ ст. постала спеціальна
галузь філософського знання, яка займається вивченням людини – філософська
антропологія. Її засновником є німецький філософ Макс Шелер, подальший розвиток
здійснили Г.Плеснер, А.Гелен та ін.. М.Шелер розробив ґрунтовну програму
філософського пізнання людини. Для того, щоб представити людину в найважливіших
вимірах її буття, філософська антропологія мала поєднувати наукове вивчення
різноманітних аспектів життя людини з цілісним філософським осмисленням.
Філософська антропологія, за М.Шелером, наука про метафізичне походження людини,
її фізичний, духовний та психічний початки, про ті сили та потенції, які нею рухають та
які вона приводить в рух.
Філософську антропологію другої половини ХХ ст.. – початку ХХI ст..
представляє постмодернізм, який намагався окреслити образ людини в світі, який
стрімко змінюється. Людина відчуває та вчиняє по-новому - інакше, ніж уявлялося, так
званим, «проектом модерну». Виявилося, що і світ, і людина є складнішими та
продовжують ускладнюватися.
Антропологія постмодернізму показала людину в соціумі, що її знеособлює,
стирає особистісні відмінності. Виникає потреба нового погляду на
людину. Постмодернізм намагався представити його, заперечуючи будь-яку
тоталітарність, зокрема і «вічних цінностей».
Вбачаючи загрозу «людськості» в тотожності, узагальненості, постмодернізм
виходить з того, що розуміння має ґрунтуватися на фіксуванні відмінностей. Так, за
69