Page 77 - 6703

яких є 13: єгипетський, китайський, ассіро-вавілонсько-фінікійський, єврейський,
грецький, римський, індійський, іранський, аравійський, романо-германський,
слов'янський, мексиканський і перуанський. Кожен з них по-своєму відтворює ідею
людини та людяності, цивілізації та цивілізованості зі своїми особливостями й
специфічними ме~ тодами. Абсолютизація будь-якого з них, механічне перенесеная
його характерних рис на цивілізацію в цілому призвело б до її деградації. Ідею все-
людськості може відбити лише сукупність культурно-історичних типів.
Історія розвитку цивілізації - це постійна зміна культурно-історичних типів. Кожен
народ створює власний унікальний тип культури. І хоча вони взаємодіють, постійно
обмінюються взаємонадбанням, проте їх унікальність не тільки не знищується, а й
міцніє, входить в історичний контекст цивілізації й проходить ряд фаз - від
неусвідомленого періоду через державне становлення й розквіт цивілізації до занепаду.
За Шпенглером, існує вісім таких культур: єгипетська, індійська, вавілонська,
китайська, греко-римська, західноєвропейська і культура майя, російсько-сибірська.
Кожен тип культури має свій термін існування, що визначається внутрішніми
особливостями її організації. Цей термін - приблизно тисячоліття. Вмираючи, культура
перетворюється на цивілізацію, яка постає у вигляді мертвого простору інтелекту, поля
згасання культури.
Подібну концепцію запропонував англійський соціолог А.Тойнбі, який, як і його
попередники, заперечував єдність історії людства, одночасно обстоюючи думку про
існування своєрідних замкнених (локальних) цивілізацій. В ранніх роботах він виділяв
21 локальну цивілізацію, а згодом, узагальнивши, виділив 13, кожна з яких проходить
стадії виникнення, зростання, надлому, розкладу, після чого гине, поступаючись місцем
іншим. На основі глибокого аналізу історичного матеріалу, вчений намагався вивести
закономірності історичної зміни цивілізацій, спрогнозуватй майбутнє людства. XX ст.
позначене існуванням 5-ти головних цивілізацій: китайської, індійської, ісламської,
російської і західної. Рушійною силою їх розвитку виступає творча меншість, носій
своєрідного життєвого прориву, який залучає в процес культурно-історичної творчості
інертну більшість. З часом творча еліта вичерпує свій життєвий потенціал,
перетворюється на пануючу меншість, що нав'язує волю масам вже не авторитетом, як
раніше, а силою. Суперечність, що виникає, руйнує цивілізацію, готує грунт для нового
культурно-історичного повороту.
Ще одним представником соціокультурного підходу був соціолог та культуролог
П.Сорокін, який стверджував, що історичний процес є циклічною флуктуацією типів
культури, кожна з яких - індивідуально неповторна система цінностей. Дослідник
виділяє три типи культури: чуттєвий — домінує безпосереднє чуттєве сприйняття
дійсності; ідеаціональний, де домінує раціональне мислення; ідеалістичний, що
базується на інтуїтивному пізнанні. Кожна система культури втілюється в право,
філософію^ мистецтво, мораль, структуру суспільних відносин, які змінюються шляхом
криз, революцій, війн, соціальних катастроф.
Важливою заслугою соціокультурного підходу є те, що він фіксує й детально
аналізує різноманітність шляхів культурного й соціального розвитку.
Осмислення сутності суспільного розвитку з необхідністю підводить до питання: в

60