Page 71 - 6631

антрополог. У своїх працях «Гімн Всесвіту», «Феномен людини» Тейяр де Шарден нама-
гається узгодити релігійний світогляд з досягненнями сучасної науки. Він вважав, що сучасна
наука істотно скорегувала середньовічну кон- струкцію світобудови, довела, що світ перебуває в
постійному русі та розвитку. Тому необхідно докорінно переосмислити християнське
світорозуміння. Центральним методологічним принципом сучасного мислення французький
теолог проголосив еволюціонізм. Відмовив- шись від старозавітного міфу про одноразовий акт
творіння Богом світу, Тейяр де Шарден висуває свою теорію космогенезу, де основни- ми
точками процесу розвитку Всесвіту виступають такі три етапи: «переджиття» (фізична
оболонка), «життя» (органічна оболонка), «мислення» і «наджиття». На етапі мислення
з’являється людина, яка концентрує в собі психічну енергію, творить ноосферу, персоналізує
світ. Така діяльність врешті-решт веде до формування «наджиття». На цьому рівні виникає вища
форма в розвитку світу – духовна оболон- ка. Керують космічним процесом не природні закони,
які вивчає наука, а надкосмічний Бог, якого Тейяр де Шарден називає «точкою Омега». У «точці
Омега» підсумовується і збирається у своїй довершеності та цілісності велика кількість
свідомості, яка поступово перетворюється на Землі на ноогенез. «Наджиття», таким чином,
знаменує стан єднан- ня душ людей після завершення історії в космічному Христі. «Точка
Омега» є центром Всесвіту і символізує собою Христа, співпричетно- го до Всесвіту і одночасно
трансцендентного до нього.
Історіософські погляди Тейяра де Шардена позначені гуманістично- християнсько-
ліберальною спрямованістю. Людство, згідно з його поглядами, рухається в ході історії шляхом
універсалізації зв’язків між країнами і народами до стану великої «монади». Він вірив у силу
союзу християнства і гуманізму, покликаних згуртувати всіх людей планети, висунув ідею
поєднання науки і містики як панацеї від усіх бід сучасності.
У цілому концепція П’єра Тейяра де Шардена глибоко суперечлива – це складна суміш
наукових прогнозів, утопізму, абстрактного гуманізму, містицизму й традиційного теїзму.
Тейярдизм досить впливовий серед «лівих» католиків, які видають це вчення за «новий світо-
гляд», що нібито вказує шляхи поєднання науки і релігії.
Персоналізм. До релігійної філософії ХХ ст. належить і такий напрям, як персоналізм
(від лат. persona – особа). Основні положення персоналізму такі:
а) центральне поняття – особа, але не просто як реальна людина, особистість, а як
першоелемент буття, духовна сутність, якій властиві активність, воля, самосвідомість; витоки
людської особи йдуть від Верховної особи, тобто Бога;
б) світ (природа) є сукупністю духовних осіб, найвища з яких – Бог; все матеріальне є
наслідком творчої активності особи: все – загальне – творчість Бога, конкретні речі – творчість
людини; матеріальне має значення лише тоді, коли входить у досвід особи;
в) процес пізнання здійснюється індивідуальною особою завдяки її оцінювальній
здатності (здатності визначати цінність об’єктів);
г) взаємовідносини особи і суспільства є ворожими (антагоністичними); зняття ворожості
можливе через самовдосконалення особи і оновлення суспільства. Оновлення суспільства
також зводиться до духовного оновлення особи. Тобто за перетворенням особи настає
перетворення суспільства.
Персоналізм існує у двох варіантах: американському і французькому. Американський
персоналізм (з кінця XIX ст.) виникає як своєрідна реакція на деперсоналізацію і дегуманізацію
особи в умовах техногенного прогресу і бюрократизованого суспільства. Його зановником був
Борден Боун (1847 – 1910). Продовжили його вчення Джорж Хаусон (1834 – 1916), Мері
Калкінс (1863 – 1930), Вільям Хокінг (1873 – 1966), Ральф Флюелінг (1871 – 1960), Едгар
Брайтмен (1884 – 1954). На відміну від американського (більш абстрактного і академічного
вчення) французький персоналізм, що виникає в 30-ті роки ХХ ст., був набагато ближчим до
життя. Це філософська доктрина, яка в осмисленні сучасного світу виходить з проблем «то-
тального» розвитку людини на основі примату (першості) духовних цінностей.
Французький персоналізм виник з групи інтелігентів, котрі об’єднувалися навколо
журналу «Esprit» («Дух»). Очолював групу Емманюель Муньє (1905 – 1950). Серед його

71