Page 68 - 6631

Заклик постмодерністів такий: більше хаосу, дискретності, плюра- лізму, чуттєвості, кризи
авторитетів, інтуїтивізму, пошук нестабільнос- ті, незгоди, нігілізму, відсутності одноманітності,
іронія стосовно ви- знаних цінностей, калейдоскопічності, символічності, нестійкості.

3.Неопозитивізм, його сутність та принципи
Відповіддю на реальні проблеми науки, які були зумовлені бурхливим її розвитком у XX
ст., є виникнення такого напряму в філософії, як позитивізм (від лат. positivus – позитивний).
Основні ідеї позити- візму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798
– 1857). Вся попередня традиційна філософія (матеріалізм та ідеалізм), на думку Конта, з її
абстракціями («матерія», «дух» та ін.) та претензіями на самостійне дослідження реальності не
мають права на існування. Всі знання про світ дають тільки конкретні «позитивні» науки (звідси
і назва), які спираються на безпосередній досвід людини. Конт допускав існування синтезу
наукового знання, за яким можна зберегти стару назву «філософія». Предметом такої філософії
мають бути складання та систематизація спеціально-наукового знання. По- дібні ідеї розвинули
англійські філософи Дж. Стюарт Міль (1806 – 1873), Герберт Спенсер (1820 – 1903).
На початку ХХ ст. розпочинається етап так званого «другого позитивізму», або
емпіріокритицизму. Його творцями були професор фізики Віденського університету Ернст Мах
(1838 – 1916) та швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843 – 1896). На відміну від «першого
позитивізму», який розглядав філософію як синтезуючу науку, емпіріокри- тицизм зводив її до
теорії пізнання і прагнув побудувати теоретичну модель процесу пізнання. В основу цієї філософії
покладено ідеалістично витлумачене поняття досвіду. Досвід розглядається не як відображення
об’єктивного світу, а як внутрішній світ свідомості, людських пере живань, які виникають
незалежно від впливів зовнішнього світу – як потік відчуттів, очищених від субстанції,
причинності і взагалі від об’єктивної реальності. Емпіріокритицизм прагнув довести, що реально
існують лише відчуття, все інше – їхні комплекси.
Сучасною формою позитивістської філософії є «третій позитивізм», або
неопозитивізм. Неопозитивізм – це течія, до якої входять різні логіко-філософські школи.
Серед них: школи логічного позитивізму (логічного емпіризму), логічного негативізму,
аналітичної філософії (логічного аналізу) та ін.
Логічний позитивізм (логічний емпіризм) сформувався у 1922 р. Його представниками є
австрійський філософ Моріц Шлік (1882 – 1936), американський філософ і логік Рудольф Карнап
(1891 – 1970), німецький філософ Ханс Рейхенбах (1891 – 1953), австрійський філософ Люд- віг
Вітгенштейн (1889 – 1951).
Логічний позитивізм розвивається в руслі головного ідейно-теоретичного
спрямування перших двох етапів позитивізму. Він також заперечує за філософією право бути
самостійним вченням, відкидає як матеріалізм, так і ідеалізм. Проте логічний позитивізм
привертає увагу не до систематизації спеціально-наукових знань у філософії, як це робив
класичний позитивізм, а до діяльності з аналізу мовних форм знання. Метою аналізу служить
розрізнення змістовних і осмислених висновків – з одного боку, і нісенітних – з другого.
Очищенню мови, на думку неопозитивістів, сприяє розроблена ними процедура
верифікації (від лат. verificare – доводити істину). Суть принципу полягає в тому, що кожне
твердження необхідно порівняти з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова
неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається
позбавленим сенсу «псевдотвердженням» і від нього слід звільнитися. Таким чином, функція
філософії полягає в поясненні діяльності людини в мовному світі. Згідно з такою логікою
безглуздо говорити: «є матерія», «нема матерії», «матерія первинна», «свідомість первинна» чи
запитувати: «Є Бог?» тощо.
Отже, принцип верифікації передусім був спрямований проти сві- тоглядних принципів
філософії. Однак вилучення світоглядних питань із філософії і наукового знання не виправдало
надій. Класичні метафізичні проблеми були значними не лише для осмислення людської
життєдіяльності, природи людини, а й для аналізу гносеологічних питань. Крім цього,
виявилося неможливим формалізувати мову науки до кінця. Адже у структурі наукових теорій

68