Page 27 - 6628

Ціноутворення як нагальна потреба господарського життя усіх часів
ніколи не буде вичерпаною. Але є певний досвід, є різні підходи, кожний з яких
заслуговує на увагу та вивчення.

Згідно з теорією трудової вартості, в основу ціни покладена суспільна
праця, яка вимірюється робочим часом, необхідним для створення споживчої
вартості.

Починаючи з 30-х років була сформульована концепція цін двох рівнів:

Ц  М  аФ  V 1 (  )  1(  ) P (6.13)
1
Ц  Ц  Н   , (6.14)
2 1
де Ц 1 – оптова ціна підприємства (товарна продукція);

Ц 2 — оптова ціна промисловості;

М— матеріальні витрати;

Φ — основні фонди;

V — заробітна плата;

а — норма амортизації;

Ρ — рентабельність;

Η — податок;

∆ — націнка збутових організацій оптової торгівлі;

α — нарахування на заробітну плату.

Види нарахувань на зарплату через:

а 1 — подоходний податок;

а 2 — податок на додану вартість;

а 3 — соціальне страхування і пенсійний фонд;

а 4 — відрахування у фонд Чорнобиля;

а 5 — відрахування у фонд зайнятості та інші.

Ціноутворення було предметом багаточисельних експериментів:
встановлення цін за «вартістю» або трудомісткістю продукції, її собівартістю.
Використовувалися моделі цін виробництва, а також приведених витрат.
Відповідно до політики лібералізації основне місце в механізмі ціноутворення
займала рентабельність:
Ц =С + Π = (1 + Ρ)∙С , П = Ρ∙С , (6.15)

де Ц— ціна товару або послуги;
С— собівартість продукції;

Ρ— рентабельність;

П— прибуток.