Page 37 - 6555

знання схоластика вбачає в текстах Біблії, священних сказаннях, працях
головних “отців церкви”. Проте, треба відзначити, що представники ранньої
(VI-VII ст.) – П. Даміані, А. Кентерберійський, Б. Клервоський, І. Росцелін, П.
Абеляр і пізньої схоластики (XIII-XIV ст.) – С. Брабантський, А. Великий, І.

Дунс Скот, У. Оккам зробили значний крок уперед в обробці логіко-
гносеологічної, антропологічної й етичної проблематики.
Головне місце серед представників пізньої схоластики належить Фомі

Аквінському (1225-1274), який створив релігійно-філософське вчення –
томізм, пристосовуючи вихолощений ним арістотелізм для потреб
християнської релігії. У своїх основних працях “Сума теології”, “Сума проти

язичників” Ф. Аквінський відкинув положення філософії Арістотеля про
об’єктивність і вічність матерії, проголосив арістотелівську “форму всіх форм”
всемогутнім богом, що створив світ, людське суспільство і саму людину.

Створений і керований богом світ, на думку Аквінського, являє собою ієрархію
ступенів буття. Нижній ступень цієї ієрархії становить нежива природа, потім
йде світ живої природи.
Пряме розуміння бога доступне лише вірі, одкровенню. Людська думка,

відповідно томізму, є достовірною остільки, оскільки вона узгоджується не з
матеріальною структурою речі, а з її “духовною субстанцією”, “ідеєю”,

закладеною в ній богом. У цьому випадку людський розум опановує
“онтологічну істину”, що не повинна вступати в протиріччя з “надрозумними
істинами одкровення”.
У своїй етичній концепції Аквінський проголосив моральними лише такі

вчинки людей, що узгоджуються з догматами Святого письма, особливо з
нормами християнської моралі, що містяться в Євангеліях. Цим нормам
відповідає “природний закон”, що коріниться в серці людини і наказує їй

здійснювати благо, уникати зла. Ціль моральності Аквінський вбачав у
прагненні людини до досягнення загробного блаженства. Засоби, що ведуть до
цієї цілі – віра, надія, любов.

У XVII – XVIII ст. томізм занепав, але з середини ХІХ ст. зусиллями
Ватикану він був відроджений у формі неотомізму, що нині є однією з
визначних течій релігійно-філософської думки.

3. Антропоцентризм епохи Відродження.
Відродження (Ренесанс) являло собою соціальний й ідейний рух XIV-XVI ст.
у низці європейських країн, насамперед в Італії, який характеризувався
гуманістичним світоглядом, яскравим антропоцентризмом. Центром світу стала

людина, яка розглядалася як саме досконале творіння природи, як вища
смислоутворююча цінність. На протилежність феодально-церковному

теоцентризму й аскетизму, проповідям пасивності гуманістична культура