Page 31 - 6555

Римська філософія виникає в ІІ-І ст. до н.е. під вирішальним впливом
елліністичної філософії як її латиномовне відгалуження. Найпоширенішими в
Римі були епікуреїзм та стоїцизм.

Видатним послідовником Епікура був Тит Лукрецій Кар (98-55 рр. до н.е.).
У поемі "Про природу речей" він розвинув філософське вчення Епікура. В

першій книзі викладена атомістична теорія, в другій - показано, як з вічного
руху виникає оточуючий світ. З матеріалістичних позицій розглядаються
проблеми душі та пізнання, трактуються різні природні явища. Лукрецій
заперечував втручання богів у людські справи; стверджував, що всі культурні

надбання є породженням розуму людини, а не богів.

Серед освічених верств Римської імперії особливо популярним був
стоїцизм. Видатним його представником був Луцій Анней Сенека (4 р. до н.е.
- 65 р. н.е./. Він схиляється до проблем практичної філософії, зокрема до
проблеми вибору людиною життєвого шляху. Мета людського життя полягає в

досягнення мудрості. За Сенекою, філософія повинна загартовувати характер
людини, щоб вона могла мужньо протистояти життєвим бурям. Сенека

ототожнює бога з природою. Він стверджує, що "... не може бути природи без
бога і бога без природи". Бог є причиною природи. Над світом панує доля,
божественна воля і людина нічого не здатна змінити. Мудра людина повинна з
гідністю приймати волю божества: "змінити цей порядок ми не в силі, - проте в

силі досягти величі духу..." Єдине, що може людина змінити і вдосконалити в
світі - це саму себе. Керуючись голосом совісті, яка спрямовує до добра,
людина може досягти "блаженного життя", тобто стану духовного спокою,

внутрішньої незалежності від зовнішніх обставин. На відміну від грецьких
стоїків, Сенека не засуджує людські пристрасті. Він підкреслює, що совість
причетна більш до почуттів, ніж до розуму. Керуючись високими, шляхетними

почуттями - коханням, прив'язаністю до ближнього - людина схиляється до
доброчесних вчинків, усвідомлює свій обов’язок перед людством,
наближається до Бога. Стоїчна філософія значно вплинула на розвиток

християнської теології.
У ІІІ ст. н.е. виникає остання оригінальна філософська концепція античного -

світу - неоплатонізм, творцем якої був Плотін (204-269 рр.). Хоча він і вважав
свою систему продовженням платонізму, вона увібрала в себе й елементи
філософії Аристотеля, стоїцизму. Серцевиною неоплатонізму є вчення про

містичну еманацію матеріального світу з духовного першоджерела.
Першоджерело всього існуючого - "Єдине". Плотін розуміє творення світу
"Єдиним" як абсолютно немотивований об’єктивний процес, еманацію.

Першим, що з необхідністю походить від "Єдиного", є Розум, за ним - Світова