Page 19 - 6304

викладацькі кадри. У результаті укрупнення вищих навчальних закладів з 1950
р. до 1960 р. їхня кількість в Україні скоротилася зі 160 до 135 при одночасному
збільшенні кількості студентів більш ніж удвічі: з 201,5 тис. до 417,7 тис.
Відбувалося наближення вищих навчальних закладів України до виробництва,
удосконалювалася їхня структура, усувався паралелізм у підготовці кадрів.
Відкривалися нові навчальні заклади на периферії. У 1956-1957 рр. було
створено медичні інститути у Ворошиловграді і Тернополі, куди перевели
частину студентів з Київського і Харківського медінститутів. У 1958 році
відкрився гірничо-металургійний інститут у м. Ворошиловське. Зміни в
географічному розташуванні вищих навчальних закладів сприяли повнішому
охопленню вищою освітою жителів всіх областей, наближенню умов навчання
до умов праці майбутніх фахівців. Однак головними центрами вищої освіти в
Україні залишалися Харків, Київ, Одеса і Львів. У 1958 р. у цих містах
знаходилося 70 вищих навчальних закладів зі 140, в них навчалося 59% від
загальної чисельності студентів. У Харкові було 24 вищих навчальних заклади,
у Києві - 18, в Одесі - 16, у Львові - 12.
Рівень підготовки висококваліфікованих кадрів значною мірою залежав
від якісного та кількісного складу науково-педагогічних працівників вищих
навчальних закладів. їхня кількість за 10 років (1950-1960) збільшилася з 14,5
тис. до 24,7 тис. осіб. Відомі вчені, що викладали у вищих навчальних закладах,
сприяли активізації наукової праці студентів.
У другій половині 50-х років почалася перебудова університетської
педагогічної освіти. Було переглянуто навчальні плани і програми для студентів
педагогічних спеціальностей університетів у бік збільшення кількості годин на
викладання педагогічних, психологічних і методичних дисциплін. Значною
мірою змінилася практична підготовка студентів до роботи в середній школі. За
часом педагогічна практика збільшилася більш ніж утричі. Остаточно
визначилися три види педпрактики: один раз у тиждень здійснювалася
практика без відриву від навчальних занять у школі і позашкільних установах з
виховної роботи, що закінчувалася місячною практикою в літніх піонерських
таборах; практика з відривом від занять, що проходила переважно у міських
школах, і стажування протягом місяця, головним чином, у сільських школах.
На початку 60-х рр. розширилися мережа державних університетів
шляхом перетворення в університети великих педагогічних інститутів (
Донецький, Сімферопольський). Головним завданням вищих навчальних
закладів стала підготовка висококваліфікованих фахівців, що володіють
глибокими теоретичними знаннями і практичними навичками. Вища школа
постійно удосконалює якість підготовки фахівців з урахуванням вимог
сучасного виробництва, науки, техніки та культури, перспектив їхнього
розвитку. Невід’ємною частиною діяльності вищих нивчальних закладів є
розвиток науково-дослідної роботи, створення підручників і навчальних
посібників, підготовка науковопедагогічних кадрів, а також фахівців з вищою
освітою, зайнятих у відповідних галузях народного господарства. Університети
порівняно з педінститутами у питанні підготовки педагогічних кадрів різнилися
науково-дослідною спрямованістю університетської освіти.
У 1960-1970 рр. основна увага при плануванні підготовки кадрів
зверталася на ті ланки вищої освіти, які забезпечували науковотехнічний