Page 17 - 6304

скасовувалися, а їхні функції виконували комісари вищих навчальних закладів,
які призначалися владою і мали надзвичайні повноваження. Деякі керівники
почали будувати систему вищої освіти за зразком професійно-технічних
навчальних закладів. Вони вважали, що старі університети були відірвані від
життя і, як вищі навчальні заклади, давали своїм вихованцям грунтовні
теоретичні знання, але не забезпечували оволодіння конкретними
професійними навичками. На думку керівників освіти, університети практично
не готували фахівців визначеного, чітко окресленого профілю. Виняток
складали лише студенти медичного та юридичного факультетів. Особливій
критиці піддавалася система підготовки фахівців на історико-філологічному і
фізикоматематичному факультетах. Студенти, які закінчували ці факультети,
ставали викладачами шкіл, ремісничих училищ, технікумів.
У перші роки радянської влади виникли своєрідні форми інтеграції науки,
вищої освіти і виробництва. Одним із прикладів такої інтеграції стали
Інстіггути інженерів-електриків-виробничників. Студенти таких інститутів
працювали певний час на виробництвах і розглядалися як повноцінні учасники
виробничого процесу. Чотири дні в тиждень студенти працювали на заводі,
протягом двох днів по 10 годин займалися в інституті. Не було залікових сесій,
іспит з вивченого предмету складався одразу.
Нова концепція практицизму і професіоналізму знайшла своє
відображення в рішенні наради «Про реформу вищої школи» (1920), що
передбачала створення у вищих навчальних закладах вузькоспеціалізованих
факультетів із трирічним терміном навчання. Це положення поширювалося і на
університети: замість філологічного і природничого факультетів створювалися
педагогічні з різними спеціалізаціями. Це було відображенням тенденції
розвитку вищої освіти за кордоном, пов’язаної з появою на початку XX ст.
педагогічних факультетів у деяких американських університетах. Необхідність
їхнього створення в університетах зумовлювалася дефіцитом педагогічних
кадрів, необхідністю підвищення якості підготовки вчителів. Передбачалося,
що у процесі реорганізації університетів вдасться визначити профіль
випускників, розробити нові навчальні плани і програми, ввести суспільні
дисципліни, підготувати нові професорсько-викладацькі кадри. Однак реформа
в українських університетах пішла іншим шляхом. Ліквідуючи все негативне,
що було в університетах, Комісаріат освіти став на позиції ліквідації самих
університетів. У 1920 році Наркомпрос України ліквідував університети в
Києві, Харкові, Одесі, Єкатеринославі та Сімферополі. Почався етап
утвердження військово-комуністичного стилю управління вищою освітою.
Прямими спадкоємцями ліквідованих університетів стали самостійні медичні та
юридичні інститути і тимчасові вищі педагогічні курси, створені на базі
історико-філологічних і фізико-математичних факультетів. Студенти останніх,
які виявили схильність до технічних дисциплін, переходили у відповідні групи
спеціальних індустріально-технічних інститутів. Тимчасові вищі педагогічні
курси виявилися нежиттєздатними. Спроба надати найбільш «теоретичним»,
відірваним від життя факультетам педагогічного профілю не знайшла
підтримки ні серед професорів, ні серед студентів. На базі факультетів
університетів було створено інститути фізико-математичних наук, а історико-
філологічні факультети перетворено в інститути гуманітарно-суспільних наук.