Page 11 - 6249

перегляду всіх його досягнень; погляд на науку як безперервний динамічний процес.
Принцип фальсифікації у К. Поппера є ядром методології науки. При формуванні цього
принципу Поппер виходив з того, що всі наші знання вірогідні, висуваючи гіпотезу,
створюючи теорії, формулюючи закони люди ніколи не можуть з упевненістю сказати,
що вони істинні. Однак, якщо ми не можемо встановити істинність знань, то ми все ж
можемоз’ясувати їх хибність. Таким чином, виявляючи оману, ми можемо наближатись
до істини. К. Поппер стверджував, що істинним можна вважати таке висловлювання,
яке не заперечене досвідом. Якщо найдені умови, при яких будь-які базисні положення
хибні, ця теорія спростована. Якщо ж досвідне спростування відсутнє, то вона може
вважатись істиною, або виправданою. Пізніше Поппер відходить від принципу
фальсифікації та приходить до принципу правдоподібності. При методологічному
описуванні наукового знання, згідно з Поппером, поняття істини може бути замінене на
„ наближення до істини”, тобто поняттям „ ступеня правдоподібності”.
У 60-ті роки ХХ ст. сформувалась історична школа філософії науки,
представники якої Томас Кун (1922-1996), Імре Лакатос (1922-1974), Пауль Файєрабенд
(1922- 1974). Вони зосередили свою увагу на дослідженні ролі соціальних факторів у
розвитку науки. Так, Т. Кун за допомогою поняття парадигма як дисциплінарної
матриці, що дає змогу класифікувати стадії історії науки, ініціював осмислення науки та
філософської теорії як сукупності знань, методів, цінностей, які поділяє певне коло
членів наукової спільноти. Кун виходив з того, що наука є соціальним інститутом, а
головним суб’єктом пізнавальної діяльності є наукове товариство. Таку науку він
назвав “нормальною”, а в історії науки виділив такі стадії: допарадигнормальна,
нормальна та екстроординарна.
Інший представник історичної школи Імре Лакатос запропонував концепцію
“дослідних програм”. Історія розвитку науки — це історія боротьби і зміни дослідних
програм, що конкурують між собою.
П. Фейєрабенд виступав проти універсальних принципів і норм у науці та став
автором “анархічної епістемології”. На його думку, розвиток науки є ірраціональним, а
наука нічим не відрізняється від міфу і релігії. Отже, треба звільнити суспільство від
диктату науки. Усі форми пізнання мають однакове право на існування.
Таким чином, позитивістські напрями, досліджуючи широке коло методологічних
проблем науки, сприяли розвитку філософії науки, довели тісний взаємозв'язок
філософії та науки. Разом з тим, оцінка сучасної філософії науки дозволяє зробити
висновок, що в епістемології переплітаються різноманітні концепції та підходи.
Причому інколи вони заперечують одна одну, наприклад, програма уніфікації науки
Віденського товариства і концепція особистісного знання М. Полані, чи концепція
зростання наукового знання, що базується на еволюціоністській методології та
методологічний анархізм П. Фейєрабенда, коли “дозволено все”.
Неокантіванство — філософський ідеалістичний напрям, що виник у другій
половині ХІХ століття в Німеччині під гаслом “Назад до Канта”. Його мета оновити і
доповнити філософію Канта новими даними, особливо в галузі природничих наук.
Основні ідеї неокантіанства:
 пізнання є справою конкретних “позитивних наук”;
 філософія “як метафізика” не потрібна;
 філософія повинна займатися методологічними проблемами, бути логікою науки,
досліджувати сам процес наукового пізнання;
11