Page 9 - 6249

Філософські основи є першою ланкою, що пов’язує філософське і науково-
конкретне знання.
Філософія науки як напрям сучасної західної філософії та як відносно автономна
галузь філософського дослідження почала формуватись у середині XIX ст., коли наука
почала перетворюватись на сферу професійної діяльності багатьох людей, наукових
інститутів, центрів. У цей час з’являються роботи, які спеціально присвячені логіці
науки, її історії, ролі у суспільстві. Формуються такі філософські течії як перший
позитивізм (О.Конт, Г.Спенсер) і другий позитивізм (Мах, Авенаріус), що претендували
на досягнення позитивного знання і належали до сцієнтистського напряму.
Основні ідеї першого позитивізму можна звести до таких тверджень:
 усе наше знання потребує процедури перевірки за допомогою досвіду і кожна
наука сама собі є філософією (О. Конт);
 справжня наука не виходить за сферу фактів;
 немає меж науковому пізнанню, наука всемогутня ;
 наукою про суспільство є соціологія;
 розвиток науки, техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу.
Таким чином, позитивізм проголосив себе позитивною філософією, що не
визнає абстрактних, загальних положень, а опирається тільки на конкретні емпіричні
твердження, які можна перевірити на практиці. Від філософії, яка прагне глобально
пояснити світ, треба відмовитись. У той же час її треба перетворити на одну з
емпіричних наук, що займеться розробкою методів наукового пізнання, за допомогою
яких окремі науки окремі науки будуть розв’язувати свої завдання.
Махізм називають другою формою позитивізму. Основні ідеї махізму:
 в основі філософії повинен лежати критичний досвід;
 емпіріокритицизм виступає із суб'єктивно-ідеалістичних позицій: усі предмети,
явища навколишнього світу постають перед людиною у вигляді “комплексу
відчуттів”;
 вивчення навколишнього світу можливе тільки як дослідження людських
відчуттів через досвід, тобто на практиці;
 філософія повинна стати достовірною наукою про відчуття людини, перекласти
абстрактні наукові поняття на мову відчуттів.
На початку XX ст. у зв'язку з революційними відкриттями у фізиці (теорія
відносності, квантова механіка), у біології (генетичні теорії), в інших науках інтерес до
проблем науки значно виріс. Формується новий напрям позитивізму — неопозитивізм,
що став претендувати на аналіз і розв'язання актуальних філософсько-методологічних
проблем, висунутих розвитком сучасної науки. Представники: члени “віденського
гуртка” (М. Шлік, Р. Карнап, О. Нейрат, Г. Рейєхенбах), львівсько-варшавська школа
( П. Тарський, Я. Лукасевич), Б. Расел, Л. Вітгенштейн).
Основні ідеї неопозитиізму:
 філософія повинна мати справу насамперед з логічним аналізом мови науки —
головним засобом, завдяки якому людина позитивно ( достовірно) сприймає
навколишній світ;
 логічний аналіз мови — це аналіз тексту, знаків, понять, зв'язків
внутрішньознакових систем, семантики (змісту) знаків (у цьому неопозитивізм
близький до герменевтики);
 основний принцип неопозитивізму — принцип верифікації — порівняння
9