Page 26 - 6225

1. Мовний тип і тип у мові
Мовний тип — спільне, що притаманне групі мов,
характерне для всіх мов цієї групи і відрізняє її від інших
груп; особлива структура ряду мовних систем.
Мовний тип виводиться з мовного різноманіття як
якась середня величина, що пояснює особливі риси
структурно об’єднаних груп мов. Наприклад: група
відмінкових мов (українська, російська, польська, німецька
тощо). Правда, певна ознака, за якою мови об’єднуються в
певний тип, може виявлятися в мовах, що входять до певного
типу, різною мірою. Зокрема, ступінь відхилення від
номінативності в українській мові є вищим, ніж у німецькій
(пор.: Мені страшно, Мені хочеться, Вітром знесло дах
будинку і Ich habe Angst, Ich will, Das Haus wurde vom Wind
abgedacht тощо).
Мовний тип — це певна комбінація типологічно
релевантних ознак, система структурних ознак, що ха-
рактеризуються певною ієрархією. Сукупність диференційних
ознак типу повинна об’єднувати тільки логічно взаємно
необхідні риси, а не явища, які вільно поєднуються. До них
належать також універсальні й індивідуальні явища. Поняття
мовного типу не може бути одномірним, тобто побудованим
на основі якоїсь єдиної ознаки; вона спирається на факти всіх
рівнів мови.
Мовознавці виділяють п’ять основних мовних типів:
1) зовнішньофлективний (граматичне значення ви-
ражається за допомогою закінчення, що приєднується до
основи слова);
2) внутрішньофлективний (граматичні значення ви-
ражаються за допомогою внутрішньої флексії, тобто
чергування звуків у корені слова, як, наприклад, в семіто-
хамітських мовах);
3) аглютинативний (для нього характерний сингар-
монізм, відсутність узгодження як типу синтаксичного
зв’язку, розташування означення перед означуваним,
наявність розгорнутих членів речення замість підрядних
речень, граматичне значення виражається за допомогою
однозначних афіксів-приклейок; див. тур. ev «дім», ev-im «мій

26