Page 55 - 6213

вивчення навчальних дисциплін, спрямована на створення умов для

реалізації розвитку особистості.

Вперше слово «дидактика» з'явилося у працях німецького педагога

Вольфганга Ратке (1571–1635) і означало «мистецтво навчання».

Англійський філософ Френсіс Бекон (1561–1626) виокремив дидактику із

системи філософських знань як самостійну наукову галузь.

Термін «дидактика» до широкого вжитку ввів Я.-А. Коменський

(1592-1670), який назвав свій основний твір «Велика дидактика», де

розробив зміст освіти, дидактичні принципи, методи навчання, вперше

обґрунтував класно-урочну форму навчання. Сутність дидактики він

визначив як «універсальне мистецтво навчати всього всіх». Спочатку цим

терміном позначали практичну діяльність, а потім поступово відокремлену

науку про інтегрально-взаємопов'язані види діяльності – викладання та
учіння. Уесь процес навчання, на думку Я.-А. Коменського, має спиратися

на чуттєвий досвід та бути легким, ґрунтовним і лаконічним.
Французькі просвітники XVII ст. Ж.-Ж. Руссо, К.-А. Гельвецій,

Д. Дідро, А. Гольбах виступали за поєднання навчання з ремісничою
працею, активізацію навчального процесу, опору на спостереження і

досвід учнів, критикували зубріння та голі книжкові знання.

Швейцарський педагог Й.-Г. Песталоцці практично поєднав

навчання з продуктивною працею дітей на фабриці; будував навчання на

основі чуттєвого сприймання, що створює в учнів виразні образи і чіткі

поняття. Вважав, що тільки послідовні та систематизовані підкріплені

вміннями і навичками знання можна застосовувати на практиці.

Внесок у дидактику Й.-Ф. Гербарта: виховне навчання, яке розвиває

емпіричний, естетичний, спеціальний та релігійний інтереси; розвиток

мислення учнів засобами давніх мов і математики. Німецький педагог

Ф.-А.-В. Дістервег розглядав навчання як активний процес розвитку

пізнавальних здібностей учнів і формування в них самостійності та

56