Page 116 - 4930

Особливо значних „успіхів” досягла в цьому марксистська філософія, яка проголо-
сила діалектичний метод пізнання дійсності універсальним і досконалим, а розу-
міння суспільства єдино науковим. Тому слід погодитися з висновком Дж. Сороса
про те, що „соціальні науки пішли на немислимі викривлення, щоб лише виключити
недосконале розуміння учасників зі свого предмета” [37, с. 216 – 217]. Безумовно,
є об’єктивна реальність, але є й недосконале мислення учасників, що має бути від-
правною точкою теорії пізнання. Мислення діяча, що спонукується інтересом, буде
спроможне більш або менш об’єктивно відображати дійсність. Тоді як недосконале
мислення діяча посереднього рівня здібностей, спонукуваного власною вигодою, не-
спроможне адекватно відображати дійсність, а тому й впливатиме на неї неадекват-
но. Можливий і зворотний зв’язок: викривлена дійсність породжуватиме людину з
викривленою свідомістю.
Намагаючись проникнути в суть взаємозв’язків між мисленням і реальністю, Со-
рос-філософ зазначає, що мислення учасників не завжди детерміноване реальністю:
„Існує недетерміноване відношення між мисленням і дійсністю, у якому погляди учас-
ників не зумовлено дійсністю й дійсність, звичайно, не зумовлена мисленням учас-
ників” [37, с. 216]. Проаналізуємо цю думку. Погляди учасників подій детерміновано
дійсністю лише в тому випадку, якщо вони спонукувані інтересом або ідеалом. Вихід-
ним спонуканням учасників у такому випадку є інтерес цілого, бажання вдосконалити
взаємини людини з реальністю, підняти іншу людину на такий рівень, щоби вона була
здатна відчувати свій органічний зв’язок із соціумом. Якщо погляди учасників не де-
терміновано дійсністю, то це не означає, що їх узагалі нічим не детерміновано.
Тут може бути два варіанти. Перший: мислення детерміновано власною вигодою.
У цьому випадку дійсність буде викривлено на користь власній вигоді (економічній,
політичній, правовій, моральній, світоглядній, релігійній). Дж. Сороса дивує те, що
цю доволі очевидну думку поділяють далеко не всі. Другий варіант: мислення як таке
відсутнє, його заміняють безпосередні спонукання до життєдіяльності, через які ін-
дивід дивиться на світ, і вони для нього стають єдиною реальністю. Цю ситуацію
достатньо глибоко проаналізував М. Гайдеггер. Він стверджував, що сучасна люди-
на ще не навчилася мислити, оскільки „до сьогодні століттями надто багато діяла й
надто мало мислила” [47, с. 135]. (На жаль, це твердження М. Гайдеггера стосується
не лише обивателя, але й передусім філософів постмодерну. Детальніше про став-
лення В. Сабадухи до постмодерної філософії – у його статті „Я-концепція філософа,
або Протест проти постмодерної безвідповідальності філософії перед світом” [33]).
Умовою мислення в М. Гайдеггера є присутність: людина повинна бути присутньою
в бутті, щоби мислити. Залежна людина й людина маси не присутні в бутті, а тому
вони й не мислять.
Як допитливий дослідник, Дж. Сорос задає собі питання: звідки в людини це див-
не небажання приймати факти дійсності [37, с. 217], а точніше неприйняття взаєм-
ної детермінації мислення й дійсності? Намагаючись знайти відповідь, він схиля-
ється до висновку, що людське мислення не виносить невизначеності: „Насправді,
як учасники, ми, вочевидь, не можемо прийняти невизначеність, яку можемо усві-
домлювати в ролі спостерігачів. Бути учасником — означає приймати рішення, а
рішення вимагають прихильності до конкретної думки. Навіть якщо ми визнаємо

115