Page 115 - 4930

знаходить вираження в інструкції ігнорувати рекурсивні петлі та приймати лише ті
твердження, які належать до фактів” [37, с. 210]. Від себе додамо, що рекурсивні пет-
лі, зазвичай, не усвідомлюються й набувають форми догм.
Процес взаємодії суб’єкта з дійсністю Сорос описує як ситуацію, що ускладнюється
недосконалим мисленням учасників. „Ми можемо уявити собі ситуацію, у якій є мис-
лячі учасники, як складну систему, складність якої утворено за рахунок мислення учас-
ників. Мислення створює додаткові рівні складності в системі. Учасники формують
власні погляди та приймають рішення на одному рівні; результати їхньої поведінки
проявляються на іншому. Ці результати, своєю чергою, відбиваються пізніше на рівні,
на якому приймаються рішення, утворюючи, отже, петлю зворотного зв’язку. Назвімо
рівень, на якому приймаються рішення, суб’єктивним рівнем, рівень, на яком прояв-
ляються результати поведінки учасників, – об’єктивним рівнем…” [37, с. 212].
Такий підхід дозволив Дж. Соросу відмовитися від погляду на дійсність як на
об’єктивну реальність: „Дійсність уже більше не є деякою даністю. Вона формується
під час того самого процесу, що й мислення учасників: чим складніше мислення, тим
складнішою стає й дійсність. Але мислення не може цілком наздогнати дійсність: дій-
сність завжди багатша за наше розуміння. Мислення взаємодіє з подіями, але мис-
лення також взаємодіє з мисленням інших людей, і існують події, про які люди зовсім
не думають” [37, с. 214]. Виходить складне переплетення думок, дійсності й діяльнос-
ті людей, те, що в школі Г. П. Щедровицького називали „миследіяльністю” [50].
Сорос-філософ усвідомлює, що його розуміння взаємодії між свідомістю й реаль-
ністю не вписується в усталені філософські концепції. У західній філософській тра-
диції дійсність і мислення – це дві евклідові площини, які не перетинаються. „Образ
дійсності, який з’являється тут, істотно відрізняється від того, з яким ми знайомі.
Західна філософська й наукова традиція привела нас до того, що ми уявляємо собі
два плани. Один із них називається дійсністю, а інший – знанням, і розташовані вони
паралельно один щодо одного, і, як нормальні евклідові паралелі, не перетинаються.
У новому геделівському світі ні дійсність, ні наше розуміння не можуть сприймати-
ся як площини. Вони перехрещуються, зіштовхуються, і в цих місцях відкривають-
ся нові виміри, кожен із яких здатний розширюватися в безкінечність. Цей спосіб
мислення про дійсність і мислення про мислення я сприймаю як одкровення” [37,
с. 215 – 216]. У філософських міркуваннях Дж. Сороса людське мислення й соціаль-
на дійсність – це не дві реальності, а одна органічна цілісність. На нашу думку, для
опису людського мислення й соціальної реальності як єдиної органічної ціліснос-
ті ще немає необхідного поняттєвого апарату й відповідної філософської концепції.
Уважаємо, що таку філософську концепцію слід назвати філософією єдності людини
зі світом. Першу спробу викладення такої системи зроблено в статті В. О. Сабадухи
„Філософія єдності людини зі Світом” [31].
У своїх поглядах на процес пізнання людиною реальності Дж. Сорос припускає,
що людське мислення первісно може бути недосконалим. „Розуміння учасниками
ситуації, у якій вони беруть участь, первісно недосконале, і те, що мислення учас-
ників схильне до помилок, відіграє вирішальну роль у визначенні ходу подій” [37,
с. 216]. Осмислюючи цей погляд, зазначимо, що в людинознавстві панують наукові
теорії, які навмисне виключають недосконале розуміння учасників зі свого розгляду.

114