Page 64 - 4853

публіці. Історична дійсність ХХ століття має нові масштаби, вони припускають
інший хід життя. І для людини стає важливим раціональний, аналітичний підхід
до складної ситуації буття. Мистецтво повинне допомагати людині
співпереживати й ототожнювати. Переживання призводять до даремної витрати
часу, тому театр повинен відмовитися від колишніх установок і зайнятися
ідейним осмисленням того, що відбувається навколо у повсякденній дійсності, що
автор вкладає в історію, яка розігрується на сцені.
Постать Бертольда Брехта викликала й викликає жвавий інтерес та дискусії.
Він був конфліктною особистістю й конфліктним митцем: не боявся йти проти
загальноприйнятих норм моралі чи загальновизнаних принципів у мистецтві. В
останні десятиліття ХХ століття його зараховують до найнезручніших
драматургів з усіх, із ким пострадянському театрові доводиться мати справу. Є
особливі труднощі в тому, щоб ставити його п’єси саме у нас, в Україні, адже
традиції української сцени реалістичні, а брехтівська естетика принципово інша.
Ще один нюанс: автор «Матінки Кураж» і «Крейдяного кола» працював для
публіки, яка вважає за краще не розважатися, а думати.
20-30-ті роки – час надзвичайно плідний для митця. Це час пошуку, адже
для Брехта найприроднішим був стан постійного незадоволення знайденим і
набутим, стосувалося це жінок чи власних теоретичних засад стосовно літератури,
театру, мистецтва. Багатство поглядів на суспільство, мистецтво і людину в них
спонукали драматурга до наполегливих, вдумливих пошуків відповідей на свої
запитання.
Розвиток театру у перші десятиліття ХХ століття практично в всіх країнах
Європи позначений сміливими експериментами, глибоким переконанням
драматургів, режисерів і акторів у необхідності пошуку нових засобів виразності,
нової форми рішення мистецьких завдань, які наблизили б сцену до глядача, а він
відчув би себе більш глибоким, складним, непересічним, ніж за часів класичного
театру.
Молодий драматург вважав також, що театру не завадило б дещо
запозичити у спорті: публіка в залі, на його думку, мала б спостерігати за
боротьбою, що відбувається на сцені, з азартом, який не поступався би реакції
спортивних уболівальників. З іншого боку, на думку Брехта, драма мала
збагатитися художнім досвідом кіномистецтва. Вона повинна була перерости
межі розважального мистецтва й стати засобом революційних перетворень
суспільного життя. Театральна естетика, як переконував драматург, потребувала
докорінних змін: грати на сцені так, як грали впродовж багатьох століть, нині, за
доби науково-технічного прогресу, революцій і світових війн вже неможливо.
Заперечуючи усталені театральні традиції, Б. Брехт піддавав нищівній критиці
театральні школи, що спиралися на практику створення «ілюзії на сцені».
Театральна дія не мала переносити глядача в певну епоху. Тому й акторові, на
відміну від системи Станіславського, не було потреби повністю перевтілюватися.
Його завдання полягало в тому, щоб «грати» й через гру показувати, яким є герой,
примушувати таким чином глядача думати. Формувалася теорія нового театру,
який визначався самим драматургом як «епічний, «неаристотелівський»,
«повчальний», «раціональний», «інтелектуальний.

64