Page 29 - 4853

На відміну від реалістів, які завжди прагнули дати логічне пояснення подій
з точки зору соціально-духовної еволюції, модерністи нічого не пояснюють –
вони лише фіксують зрушення в суб’єктивному й об’єктивному світі за
допомогою знаків, символів, натяків. Модерністи починають творити нову
реальність, що існує лише в душі та ідеях, але має свої закони, які необхідно
усвідомити. Фактично модернізм засвідчив духовне пробудження особистості, що
зацікавилася сама собою і почала блукання в лабіринтах своїх внутрішніх
проблем і протиріч.
В літературі модернізм спочатку виникає у французькій поезії кінця ХІХ ст.
(Ш. Бодлер, А. Рембо, П. Верлен та ін.), згодом поширюється і в прозі (Ф. Кафка,
Дж. Джойс, М. Пруст), драматургії (Г. Ібсен, М. Метерлінк). Виявляється також у
живописі ( П. Пікассо, С. Далі, К. Малевич), у музиці (К. Дебюссі, Я. Сибеліус,
М. Равель) та інших видах мистецтва. Великий вплив на формування модернізму
мали філософські теорії Ф. Ніцше, А. Берксона, З. Фройда.
Філософія Ф. Ніцше відзначається усвідомленням загальної кризи: «Уся
наша європейська культура прямує до катастрофи». Занепад життя філософ
бачить у послабленні віри, песимізмі, забутих моральних цінностях. Але Ф. Ніцше
намагається подолати декадентську безнадію й створити нове, оптимістичне
вчення, у центрі якого – людина, «яка більша за Бога, бо може сама
перетворювати світ навколо себе». Ф. Ніцше оспівував культ “надлюдини”, якій
повинні підкоритися земля, природа, суспільство.
Ідеї Ф. Ніцше вплинули на формування світогляду й творчої манери
Ф. Кафки, Дж. Джойса, Т. Манна та інших письменників.
Культура перетворюється на протилежність, на слухняний інструмент
реакції. Щира чи удавана радість, яка супроводжує нігілістичні діонісії, – одне з
найтяжчих видовищ на цьому страхітливому антикарнавалі. На цьому понурому
тлі особливо виразно вимальовуються ті ділянки європейської думки, які не
зачепили нігілістичні погляди.
Носії цього гуманізму не культивують сумнівне мистецтво духовної
анестезіології. Серед тих, хто залишився живим у блискучих і мертвих елізіумах
пізньобуржуазної культури, хто зберіг «високий больовий поріг» (Е. Гемінгвей), у
добу, коли Ернст Юнгер висунув моторошну утопію «абсолютної байдужості», а
третій рейх її реалізував, – був Томас Манн. І пішов він з нігілістичного ярмарку
не з порожніми руками. Якщо гуманізм, скажімо, Германа Гессе перебуває в стані
облоги, то світогляд Томаса Манна, передусім озброєний гуманізм, який знає і
розвідку боєм, і стратегію відступу.
Молодість Томаса Манна – це саме розвідка боєм: майбутній автор «Доктора
Фаустуса» побув у всіх колах того духовного пекла, перехворів усіма його недугами
– від індивідуалістської емфази до ототожнення духу зі слабкістю. Так, Томас Манн
справді торкнувся духовних трутизн. Він на власні очі чув як провокаційні питання,
які поставив Ніцше перед європейською культурою, так і її недолугі відповіді у
вигляді позитивістських банальностей. Письменник ще юнаком зрозумів, що у цієї
культури є не тільки респектабельний вікторіанський фасад, а й підпілля, звідки
лунають голоси разюче не схожі на ліберально-демократичне красномовство. Але
саме посвячення Томаса Манна (як, зрештою, всього його покоління) в

29