Page 10 - 4853

представникам західноєвропейської інтелігенції знайти своє місце у складній
духовній ситуації кінця XIX ст. й перебороти внутрішню кризу.
Таким чином, на межі століть не тільки у соціальному, але й у
духовному житті чітко стало проступати розходження між суб'єктивно-
ідеалістичним та історико-діалектичним підходами до явищ дійсності. Однак
домінуючою рисою мистецтва цього періоду було прагнення виразити
насамперед відчуття розпаду цілісності життя. З цим феноменом пов'язаний
загальний процес перебудови художніх засобів виразності у мистецтві останньої
чверті XIX ст. На зміну соціально-аналітичним принципам художнього
дослідження Стендаля, Бальзака, Теккерея, Діккенса й інших письменників-
реалістів найчастіше приходило власне, особистісне переживання нового часу. Ці
переживання могли мати різні форми вираження: від біологічного фаталізму у
натуралістів до ліричної екзальтованості символістів.
Отже, якщо на початку XIX ст. романтизм як художній метод визначав
систему філософських, естетичних поглядів, тобто був цілісним, художньо-
методологічним принципом освоєння світу; якщо про критичний реалізм
середини XIX ст. можна сказати те ж саме, то про літературу кінця XIX ст. ми
цього сказати вже не можемо. Тому що для більшості художників цього часу
розпалося цілісне філософсько-світоглядне уявлення про життя. Не випадково,
в останній третині XIX ст. ми спостерігаємо такий яскравий філософський
еклектизм – позитивізм О. Конта і Г. Спенсера сусідить із ірраціоналізмом
А. Шопенгауера і Ф. Ніцше.
Розпад цілісного уявлення про світ обумовлював розпад єдиної системи
художньої виразності. Саме в цей час з'являються різні і, на перший погляд,
взаємовиключні напрямки у різних видах мистецтва: натуралізм, імпресіонізм,
символізм тощо. При зовнішній протилежності цих напрямків, між ними відбувалася
свого роду інтеграція, «художня дифузія» естетичних ідей та прийомів.
Внутрішньою основою цієї інтеграції стало прагнення до панування переживання,
емоцій над аналізом. Досить часто у літературі цього періоду можна спостерігати, як
об'єктивний реальний світ ніби суб’єктивується крізь сприйняття його персонажем.
Навіть дрібний факт може стати для героя надзвичайно важливим, у той час як
велика суспільна подія проходить повз нього, якщо ця подія не була тісно пов'язана з
його особистим життям. Характерно, що і натуралізм, який сприймав літературно-
художній плин як основний принцип максимальної науковості, неупередженості й
об'єктивності, досить чітко виражав цю загальну тенденцію. Натуралісти,
відмовляючись від узагальнень, вдавалися до передачі свого суб'єктивного розуміння
життя, того, що відбувається навколо. Саме ця особливість натуралізму
підтверджується думкою Е. Золя, що твір мистецтва є нічим іншим, як куточком
природи, побаченим крізь темперамент. Таке визнання суб'єктивної природи будь-
якого сприйняття свідчило про рішучий перегляд колишніх теорій мистецтва, що
відстоювали можливість втілення абсолютних художніх істин.
З іншого боку, саме натуралісти в останній чверті XIX ст. вперше
розкривають ідею невідворотної зумовленості людського існування й
відносності будь-якої волі, будь-якого розумного начала у житті людини.

10