Page 15 - 4487

термінології” І.Шелудька (1931 р.), “Радіословник українсько-російський” І.Шелудька
(1932 р.) та інші. Ці словники, звичайно, різнилися і своїм науковим потенціалом, і
спрямуванням. Це залежало насамперед від ставлення їх авторів до поширених тоді
настанов щодо їх укладання, сприйняття і практичної реалізації, зокрема, настанов
ІУНМ. Видання словників сприяло уніфікації термінів, виробленню єдиних принципів їх
укладання, свідчило, з одного боку, про значний розвиток лексикографії як науки в
цілому, а з другого,  про велике піднесення у формуванні українських терміносистем.
Досить поширеними були випадки, коли у текстах на позначення одного поняття
використовувалися два слова і обидва подавалися у різних словниках (циндра і залізина,
струм і пруд, вібловий і циліндричний, в’язкість і чіпкість тощо); коли два слова на
позначення одного поняття подавалися одразу в одному словнику (течиво і рідина, аркуш
і лист, справилля і комплект, каблучка і кільце тощо); коли з двох слів на позначення
одного поняття одне слово не було зафіксоване в аналізованих словниках, хоча ним
активно послуговувалися в текстах (шліхва, вакуум тощо).
У більшості випадків на позначення одного поняття словники пропонували два
слова і більше, але в текстах використовувалося тільки одне з запропонованих слів.
Звичайно, не всі (приблизно до 40%) із запропонованих словниками термінів стали з
часом активно вживатися в українській мові, зокрема, в сучасних терміносистемах. Але,
пропонуючи їх, науковці того періоду надавали перевагу суто українським термінам
через прозорість їхньої внутрішньої форми, відповідність вимогам точності і
легкозрозумілості. Терміни, зібрані у словниках 20  30-х років, потребували ще
серйозного обговорення, що цілком усвідомлювали їх автори і прагнули цього.
Таким чином, науково-технічні тексти цього періоду, активно формуючись і
розвиваючись, стають однією з важливих складових у подальшому розвитку наукового
стилю в цілому.
У 20 – 30-ті роки далеко не однозначно розв’язувалося в українській мові, зокрема,
питання про активні дієприкметники. Ряд мовознавців (наприклад, М.Сулима, О.Курило,
С.Смеречинський) повністю заперечували право на вживання в українській літературній
мові активних дієприкметників на -чий (плануючий, незадовольняючий, керуючий);
заперечувалися вони в багатьох посібниках з української мови, що тоді з’являлися
друком. Учені вважали, що українська мова не знає таких дієприкметників, а в ній є лише
пасивні на -ний, -тий, наприклад, вимірний, обслуговний, затискний, захопний,
швидкорізальний тощо; або пропонувалося замінювати активні дієприкметники
описовими конструкціями. В таких реченнях перевага надавалася займенникові що як
єдиному властивому українській мові засобу граматичного сполучення підрядних
означальних речень з головним, а котрий і який вважалися невластивими українській
мові.
Однак зауважимо, що П.Бузук і деякі інші мовознавці доводили, ніби без активних
дієприкметників українська мова обійтися не може. У другій половині 30-х років ця
думка переважала: в українській науковій мові знову поширилися активні
дієприкметники (прилягаючі, обслуговуючий, падаюча, зростаюче, посилюючий), які
збереглися й до сьогодні. Але ще деякий час у науково-технічних текстах паралельно
функціонували активні і пасивні форми дієприкметників та описові конструкції:
стискуючий, розтягуючий – натоплений; легіруючий – легірований; зварюючий – що
зварює конструкції, обертаючий – що обертає вал.
Невластивими українській мові мовознавці тих років вважали і віддієслівні
іменники з суфіксом -к- на означення процесу дії (заготовка, рубка, переналадка,
посадка, перевозка, переплавка, сушка, правка, чистка, доставка тощо), хоч у ті роки
вони все частіше стали з’являтися в українській мові. Ці іменники присутні у всіх
слов’янських мовах, але ніде вони так не поширені, як у російській мові. Саме тому
збільшення кількості віддієслівних іменників з суфіксом -к- в українській мові того
періоду, особливо в сфері термінологічної лексики, розцінювалося мовознавцями як

14