Page 60 - 4437

З. Фрейд зосереджує увагу на проблемі ставлення психоаналізу до релігії,
науки й світосприйняття. Він піддає критиці релігійне світосприймання. Релігію
він вважає особливою формою колективного неврозу. Всі інші області людської
культури – мораль, мистецтво, фольклор – теж є виявом несвідомого в людини, які
сублімуються і набувають раціональних форм.
Фрейд аналізував причини душевної дисгармонії людини, неадекватних
уявлень про себе і тих, хто її оточує. Він описав приховані глибинні шари
несвідомого, яке, за його переконаннями, визначає поведінку, діяльність людини.
Несвідоме (Воно) рухає життя людини, часом обтяжує її, навіть спричинює
нервово-психічні захворювання. Тому Фрейд розробив метод психічного зцілення
– психоаналіз. Фрейд наголошував на важливості аналізу становлення характеру
людини з урахуванням дитячих років: стосунків у сім’ї, переживань, які довелося
долати в дитинстві. Від них, на його думку, залежить формування характеру і
мотиваційної сфери людини. Суперечність його системи виявилась в тому, що
поряд з положенням про панування в людині ірраціонального начала, психічне
життя тлумачиться як постійна боротьба свідомого і несвідомого.
Найбільш відомими послідовниками З. Фрейда були К. Юнг і Е. Фромм.
Вони уточнили вихідні положення психоаналізу, оновили їх і тому їхня концепція
отримала назву неофрейдизму. Е. Фромм (1900-1980 рр.) – американський
філософ, психолог, соціолог, представник неофрейдизму. Праці Фромма «Втеча
від свободи», «Психоаналіз і релігія» посідають значне місце у філософській
антропології. Праця Фромма «Духовна суть людини» дає розгорнуте тлумачення
людської природи з огляду на соціальну психологію. Фромм дивиться на людину
як на унікальне творіння Всесвіту, незбагненне й загадкове.
Викладаючи свою точку зору, Е. Фромм водночас намагається аналізувати
філософські підходи до аналізу людини, її специфіки, природи. Мотиви людської
діяльності не як біологічні компоненти «людської природи», а як наслідок
соціальних процесів. Характер людини виводиться із дихотомій людського
існування (екзистенціальних та історичних). До екзистенціальних він відносить
дихотомію між життям і смертю. Людина відчуває обмеженість свого існування і
ніколи не буває вільною від дихотомії. Кожна людина є носієм закладених у неї
потенцій і неможливістю їх реалізувати через короткочасність свого буття.
Історичні дихотомії складають суперечності між досягненнями наукового
прогресу та їх використання на користь людства. Вирішити їх можна шляхом
побудови гуманістичного суспільства. Екзистенціальні дихотомії можна вирішити
шляхом розкріпачення внутрішніх здібностей людини до кохання, віри і роздумів.
На думку Е. Фромма, сутність людини слід шукати в історично відтвореній
суперечності, яка відбиває унікальність людини як соціоприродної істоти. Він
вважає, що слід уникати аналізу лише психічного або лише соціального в людині.
Суть людини – в її унікальності, одночасній належності до природи і до культури.

59