Page 57 - 4437

не можна щось твердити про майбутнє, оскільки фактично воно ще не існує. Все
це спричинило крах принципу «верифікації».
З критикою верифікації виступив австрійський філософ Карл Поппер, який
запропонував замінити принцип верифікації на принцип «фальсифікації», тобто
займатися пошуками таких фактів, які спростовують ті чи інші положення і теорію
в цілому. Якщо таких фактів не виявлено, то теорія вважається достатньою,
виправданою. Ідея фальсифікації пропонувала вважати, що наукове знання не є
завершеним, а тому у певному конкретному виявленні воно може бути піддане
певному спростуванню; ненаукове знання спростувати неможливо (К. Поппер).
Поппер висловився про визначальну роль об’єктивного аналізу історичної
ситуації. Наука постає як історична зміна проблемних ситуацій. Бертран Рассел
висунув у своїй книзі «Наше пізнання зовнішнього світу» думку, що всі
філософські проблеми є логічними. Людвіг Вітгенштейн у «Логіко-філософському
трактаті» зробив висновок, що філософія – це діяльність, яка полягає в логічному
аналізі мови науки. Філософія – це аналітична діяльність з прояснення мови,
усунення неточностей у позначеннях, які породжують «метафізичні речення».
Заслуги неопозитивізму: його представники зробили вагомий внесок у
розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки. Під впливом ідей
та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку. Сьогоднішнє
розуміння науки, яке сформувалося завдяки діяльності неопозитивістів, розглядає
її як сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини
з дійсністю.
Саме К. Поппер стоїть біля витоків новітніх позитивістських течій, які
об’єднуються терміном «постпозитивізм» («після позитивізму», або «пізній
позитивізм»). Постпозитивізм – це загальна назва, яку використовують у
філософії науки для позначення множини методологічних концепцій.
Специфічною ознакою постпозитивізму є те, що його представники (Томас Кун,
Імре Лакатош, Пол Фейєрабенд та ін.) висувають тезу про зв'язок наукового
знання з історичним соціально-культурним середовищем. Коли з’ясувалося, що
наука ніколи не зможе заперечити загальні положення (що не верифікуються),
знову стали актуальними висловлювання щодо особливого статусу філософії
порівняно з іншими науками. У праці «Логіка і зростання наукового знання»
мислитель намагається довести, що зростання наукового знання полягає у
висуванні сміливих гіпотез і здійсненні їх рішучих спростувань, внаслідок чого
вирішуються наукові проблеми.
Однією з відмінних рис сучасного «постпозитивізму» є те, що його
представники відмовилися від тези про вирішальну роль емпіричних фактів у
спростуванні або підтвердженні теорії. Лакатош, аналізуючи співвідношення між
теорією і емпіричним матеріалом, відзначає, що для науки ХХ ст. типовою є така
ситуація: «коли програма досліджень вступає у конфлікт з відомими фактами,
теоретики будуть вбачати причину цього в недосконалій експериментальній

56