Page 56 - 4437

У другій пол. 19 ст. розпочинається етап так званого «другого позитивізму»
або «емпіріокритицизму» творцями якого стали Ернст Мах (1838-1916 рр.) і
Ріхард Авенаріус (1843-1896 рр.). Філософія була зведена до теорії пізнання. Вони
поставили собі за мету очищення філософії і науки загалом від ненаукових
міркувань. Основою наукового знання Мах вважав не факти, а відчуття, які є
складовими фактів і «нейтральними елементами» досвіду. Будь-які наукові
поняття, категорії мають зводитись до цих елементів досвіду, незважаючи на
рівень їхньої абстрактності. Керівною тезою емпіріокритицизму стало
твердження, що пізнання – це пов’язування між собою відчуттів і уявлень, яке не
досягає ніякої «реальності», крім своїх почуттів. У працях «Критика чистого
досвіду», «Людське поняття про світ», швейцарський філософ-ідеаліст Авенаріус
у понятті «досвід» намагається розчинити протилежність матерії і духу, фізичного
і психічного, витлумачити їх лише як зміст зовнішнього і внутрішнього досвіду.
У дусі суб’єктивного ідеалізму австрійський філософ Мах у працях
«Пізнання і помилка», « Аналіз відчуттів і відношення фізичного до психічного»,
стверджує, що простір, час, рух, сила суб’єктивні за своїм походженням, а світ є
«комплексом відчуттів», відповідно завдання науки – опис цих «відчуттів».
На початку ХХ ст. виникає і набуває поширення новий варіант
позитивістської філософії – «третій позитивізм», або «неопозитивізм». Очолив
його один із засновників логічного позитивізму М. Шлік. Ідеї неопозитивізму
розвинули Б. Рассел, Л. Вітгенштейн, Р. Карнап. Неопозитивізм розвивається у
руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів
позитивізму. Особливо гострими були проблеми: ролі знаково-символічних
засобів наукового мислення, відношення теоретичного апарату і емпіричного
базису науки. На перших порах неопозитивізму (20- початок 30-х років) головна
увага звертається на вироблення такої методики, за допомогою котрої можна було
б чітко розмежувати твердження, що мають смисл, від безсмислових. Така
методика - «верифікація» - була розроблена головним чином у рамках Віденського
гуртка. Суть принципу верифікації полягає в тому, що кожне твердження
необхідно зіставити з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова
неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно
вважається позбавленим смислу, «псевдотвердженням» і від нього потрібно
звільнитися. Так, твердження 2 х 2 = 4, на вулиці 4 – належать до емпіричних, бо
їх легко перевірити. Однак при застосуванні верифікації виявилася практична
неможливість зіставити твердження з фактами. Усі максимально абстрактні
судження, наукові положення, закони та гіпотези не піддаються верифікації.
Особливо це стосується філософії, положення якої абстрактні і принципово не
розкладаються до атомарних фактів. Як зазначав засновник Віденського гуртка
Моріц Шлік (1882-1936 рр.), події, про які ми твердимо, що вони відбувалися
навіть дві секунди тому, зараз вже не існують: вони залишилися в минулому. Ніяк

55