Page 192 - 4411

одного і того ж інформаційного продукту і послуги. Лише у такому випадку
споживач буде готовий платити за них. Крім того, інформаційні установи,

якщо хочуть досягнути своїх стратегічних цілей, обов’язково повинні
врахувати думку споживачів про ціни на інформаційну продукцію та

послуги. Адже на її основі можна передбачити розміри інформаційного
попиту.

Дослідження свідчать, що «ряд підприємств відзначає високі витрати на

придбання потрібної їм інформації. Близько 40 % малих і 28 % середніх

промислових фірм вважають, що рівень оплати послуг невиправдано

високий, деякі з них не в змозі купити необхідну інформацію. Особливо

високі ціни встановлено видавництвами з бізнесової тематики та

законодавства. Сюди ж можна віднести інформацію про імпорт сировини та

експорт продукції; про можливості отримання коштів, ведення маркетингу,

про надійність партнерів, впровадження нових технологій, розробку бізнес-

планів, джерела придбання устаткування. Надзвичайно високою вважається

плата за участь у ярмарках, товарних біржах, вітчизняних і закордонних

галузевих виставках» [77]. Вважається, що між цінами, що застосовуються в

державних чи приватних інформаційних установах, немає різниці. У цьому

споживачі вбачають серйозний бар’єр на шляху доступу до інформації.

«Політика інформаційних установ щодо оплати своїх товарів та послуг в

різних установах різна. Деякі вимагають повної оплати своїх послуг, інші за

такі ж послуги оплати не беруть узагалі або ціни на них відповідають

власним витратам. Частково це пов’язано із наявністю або відсутністю

зовнішніх джерел фінансування. За послуги, не зазначені в угодах, державні

організації беруть плату на «конкурентному» рівні, застосовуваному в інших

центрах, без урахування реальних витрат. Це стосується в основному

опублікування інформації. Інші види діяльності (наприклад, фінансово-

юридичні консультації, допомога в реприватизації шляхом розроблення

бізнес-планів) калькулюються індивідуально з клієнтом на підставі прийнятої

191