Page 21 - 4332

індивідуалістичної етики, духовної свободи окремої людини,
її моральної автономії (епікуреїзм, стоїцизм). З цих же позицій
заперечується колишній розподіл людей на вільних та рабів.
Свобода трактується тут не як соціально – політичне, а як
духовне явище і на цій основі проголошується великий
принцип всезагальної свободи і рівності людей за законами
природи і природного права.
Великий внесок у розвиток політичної думки античності
здійснив знаменитий римський державний діяч, оратор і
мислитель Марк Тулій Цицерон (106-43 рр. до н є.). Він
створив вчення про державу як публічно-правову єдність
(спільність; окреме правове утворення (загальний правовий
порядок); підкреслив природний характер виникнення
держави, вроджену потребу людей жити разом, ввів поняття
юридичної особи (правової особи, персони).
Розрізняючи три форми правління (царську владу, владу
оптиматів та народну владу), Цицерон найкращою вважав
змішану державу, яка б поєднувала в собі кращі риси усіх
трьох форм, і найважливішими характеристиками якої були б
міцність і правова рівність людей. При цьому мислитель
позитивно ставився до рабства, вважав його таким, що є
обумовлено природою.
Цицерону належить першість у закладенні основ
міжнародного права. Він формулює принцип останнього про
необхідність дотримування зобов'язань, накладених
міжнародними угодами.
Віднісши розгляд політичних вчень часів середньовіччя до
питань на самостійне вивчення, зауважимо, що після
історичного періоду середніх віків, що зайняв більш ніж
тисячолітню епоху (V-XVI ст.), у XIV-XVI ст. починаються
соціально-економічні процеси, що в результаті призвели до
формування в Європі індустріального суспільства.
Ідеологи молодої буржуазії разом з народними масами
висловлювали своє глибоке незадоволення римською курією.
Вони виступили проти засилля католицької церкви, її
релігійних догм з ідеями на захист прав та гідності особи,
ідеями тираноборства. Католицькому світоглядові, який
проповідував відречення від земних радостей, була

19