Page 31 - 4295

меншою мірою повноти і все більш «роздрібненою». Якраз матеріальний світ є
найнижчою формою буття, осередком темряви, зла, множинності. Але, разом з
тим, у процесі еманації у матеріальноприродний Космос «входить» Світова Душа.

Вона наповнює його красою, сенсом і гармонією. Через осягнення гармонії
природного світу людина може почати «шлях догори» – піднесення до Світової
Душі і потім – до Всесвітнього Розуму.

Кінцевою метою і сенсом життя повинно стати повернення до Єдиного. Шлях
до цього – очищення душі від кайданів всього матеріального і осягнення сутності
Єдиного. Причому, оскільки Єдине підноситься над Світовим Розумом,
знаходиться за його межами, шлях до спасіння лежить через інтуїцію, надрозумне

містичне просвітлення. Пізніше найвідоміші представники середньовічної
патристики (передусім Августин) застосовують принципи неоплатонізму для

систематизації християнського віровчення.
Епоха еллінізму була епохою втоми, занепаду, згасання. Аристотель був
останнім грецьким філософом, чиє світобачення залишилося оптимістичним.
Після нього всі філософи тією чи іншою мірою проповідували втечу від життя.

Поступово поряд з філософськими ідеями античності поширювалися і міцнішали
нові ідеї. Зароджувалася нова ера – ера християнства.

5. Філософія Стародавнього Риму

Римська філософія розпочинається з того, чим закінчується грецька –

еклектикзмом. Її початок датується кінцем II-І ст. до н.е. Вона є вторинною
стосовно грецької («Рим був завойованим Грецією духовно»). Звідси, власне, й
роздвоєність римської філософії на латино мовну і грекомовну та змістовна

суперечливість: прив'язаність до наслідування, тлумачення й коментування.
Це особливо є характерним для творчості Цицерона (106 - 43 рр. до н.е.),
котрий в своїх історичних та соціально-політичних працях висловили ряд думок
та ідей соціально-філософського змісту. Найбільш продуктивною була думка

щодо походження держави, форм її правління та їх переродження. Досить цінною
була й думка про необхідність поділу влад «через їх змішування». На його думку,

успіх Риму полягав у поєднанні трьох влад: влади консулів (імператорська), влади
сенаторів (аристократів) та влади демосу (народу). Визнавалося за необхідне
«залишити трохи влади народові», – тільки за такої умови в суспільстві й державі
можуть панувати мир і спокій.

Найвидатнішим філософом давньоримської доби був Лукрецій Кар (приблизно
99-55 рр. до н.е.), представник матеріалізму, атомістичного пантеїзму. К Маркс
високо цінував філософію мислителя, а його працю «Про природу речей» назвав

найвеличнішим документом матеріалістичної філософії всіх часів і народів. Своє
завдання Лукрецій вбачав у тому, щоб дух людини звільнити від пут (тенет)

31