Page 30 - 4295

звільнення від усіх хвилювань і пристрастей. «Насолода, – зазначав він, – є
початком і кінцем щасливого життя». Якщо стоїки нехтували життєвими
радощами, ставилися з презирством до задоволень і насолоди як сенсу і вищої

мети життя, то епікурейці, навпаки, прагнули обґрунтувати саме таку позицію.
Філософія, як її розумів Епікур, повинна бути практичною системою
знань,повинна забезпечувати щасливе життя. «Головне – живіть так, щоб

уникнути страху», – казав він. Більш за все людину турбує страх смерті,але
потрібно правильно поставитись до проблеми смерті, щоб подолати її. «Людина
ніколи не зустрічається зі смертю, – говорив Епікур. –Коли ми є, її немає. Коли
вона є, нас вже – немає»ю Тому не варто відчувати страх перед нею.

Засновником скептицизму був Піррон (IV ст. до н.е.), але найбільш відомий
його представник – Секст Емпірик (ІІ-ІІІ ст. н.е.). Скептики оголосили

неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Усі речі
абсолютно непізнанні, а тому про них нічого не можна сказати – ні істинного, ні
хибного. Грецьке слово «скепсис» означає сумнів і відмову від оцінок. Немає
ніякої різниці між добром і злом, щастям і нещастям. Жодної проблеми не можна

вирішити однозначно,жодне твердження не більш істинне, ніж протилежне йому.
«На кожне слово є зворотне слово», – улюблене прислів’я скептиків.
Філософський спосіб ставлення до речей повинен проявлятися в стримуванні

відбудь-яких суджень про них, користю від того буде незворушність, спокій, що і
є вищим благом для філософа. Потрібно виявляти обережність у власних думках,
оскільки пізнання має імовірнісний характер і може привести до догматичних

висновків, – таку настанову скептиків успадкувала сучасна філософія.
У період пізньої античності (III ст. н.е.) виникає філософська школа
неоплатонізму, яка здійснила величезний вплив на філософську і богословську

думку Європи. Неоплатонізм як релігійно-філософське вчення висуває ідею
спасіння людської душі. Основні представники цієї школи – Плотін, Порфирій,
Прокл, Ямвліх. Неоплатоніки систематизували вчення Платона з урахуванням
філософії Аристотеля. Філософія Плотіна, найбільш відомого серед

неоплатоніків, стала завершенням грецької філософії та переходом останньої до
релігійного містицизму.

Центральне поняття неоплатонізму – поняття Єдиного. Єдине розуміється як
духовна безособова основа, джерело всього існуючого всвіті. Єдине, як абсолютне
світло, як повнота буття випромінює із себе енергію, «переливає» її «через край»,
породжуючи тим самим інші три форми буття – спочатку Світовий Розум

(«Нус»), потім Світову Душу («Софію») і, нарешті, – природно-космічний світ.
Процес випромінювання енергії та породження через це інших форм буття
називається «еманацією». Цей процес є процесом деградації, «шляхом униз»,

переходом від світла до темряви, від абсолютного буття до небуття. Кожна
ступінь еманації стає все менш досконалою формою буття, менш освітленою, з

30