Page 235 - 6783

амбівалентністю: вони вимагали повноти своїх політичних прав і

свобод, але не заперечували проти відновлення елементів
авторитаризму; прихильно ставились до ідеї ринкової економіки, проте
вірили, що лише планова система народного господарства зможе

вивести країну з кризового стану. Політична культура тодішньої
України, на думку науковця, мала посткомуністичний, пострадянський,
постколоніальний характер. Це доводив зрусифікований стан,
комплекси національної меншовартості, схильність більше

розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. За
ставленням до демократії держави політична культура України
залишалась авторитарною, етатистською, патерналістською. За

ідеологічною спрямованістю для політичної культури України
характерним був розкол суспільства на прихильників соціалістично-
комуністичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних

– з іншого.
Група вітчизняних науковців охарактеризувала політичну культуру
України на початку 2000-х років як традиційну, патріархальну,

виділивши такі її особливості:
– слаборозвинена індивідуальність;
– низький статус особистих домагань на владу і політичну участь;
– підданське спілкування і безперервна лояльність не стільки до

держави, скільки до моралі реальної влади;
– заідеологізованість мислення більшості населення України;
– загальнокультурна нерозвиненість громадянських позицій;

– низька поінформованість і компетентність в управлінні справами
суспільства й держави;
– правовий нігілізм.
Про схожі типові явища у політичній культурі України на початку

другого десятиліття ХХІ ст. веде мову А. Павко: політична
індиферентність громадян; соціальна апатія; анемія розчарування діями

влади; рецидиви конфронтаційного мислення; ерозія моральних
цінностей та ідеалів; дискредитація принципів демократії, ідеї
державної незалежності.
Вітчизняний дослідник М. Молчанов вважає, що було б наївно

очікувати, що політична культура, виплекана за сімдесят із гаком років
радянської влади, миттєво зникне з проголошенням незалежності
України. Для цього потрібні десятиріччя. Адже політична культура – це

насамперед голос із минулого. У політичній культурі минуле завжди
має перевагу перед сучасним, і тому нас не має дивувати той парадокс,

235