Page 104 - 6783

режимів замовчувані як неіснуючі, оскільки реально утвердились

офіційні ідеологеми про «морально політичну єдність суспільства».
Стабільність виступає як характеристика стану політичного життя
всередині держави та в системі міжнародних відносин і стосується всіх

сфер життя. Політична стабільність – такий стан співвідношення
соціальних груп і політичних сил, за якого жодна з них не може істотно
змінити політичну систему в своїх інтересах, тобто забезпечується її
статус-кво. Це такий стан, для якого характерними є сталість і

збереження функціонування політичних інститутів, порівняно рівний
перебіг політичних процесів, відсутність впливу конфліктних ситуацій
на якісні зміни у політичній сфері. В умовах політичної стабільності

політичні цінності більш-менш стійкі, немає політичної агресивності,
рівень політичної активності у більшості населення відносно невисокий,
оскільки перше місце у ньому посідають не політичні, а звичайні

буденні потреби.
Для стабільності велике значення мають наявність або відсутність
середнього класу; ефективне використання досягнень науково-технічної

революції; добре налагоджений механізм періодичного оновлення,
трансформування політичної системи суспільства; забезпечення
політичної спадкоємності (наявність способу заміщення або передачі
політичної влади від одного уряду, режиму іншим), здатність

справлятися з безладом.
Розрізняють два основні види стабільності: 1) динамічну і 2)
стагнаційну. Динамічна стабільність (жива, конструктивна) є

характерною для демократичного суспільства. Оскільки останнє є
відкритою системою, воно здатне відносно безболісно
пристосовуватись до змін у внутрішньому і зовнішньому середовищах.
Тут діють саморегулятори, засновані на визнанні опозиції, грі різних

політичних сил.
Стагнаційна стабільність (від латинської – стояча вода) – це

стабільність в умовах замкнутої системи, яка зорієнтована на
формування «соціально однорідного суспільства». Саморегулювання
командно-адміністративних систем забезпечується репресивними
методами, спрямованими на усунення будь-якої існуючої чи

потенційної опозиції, утвердження монізму, одноманітності в усіх
сферах життя. Ця стабільність має неконструктивний характер,
закінчується врешті-решт розпадом соціуму, національною

катастрофою (про це свідчить доля нацистської Німеччини, колишнього
СРСР).

104