Page 112 - 6555

суспільній думці інтересу до проблем філософії історії, до моральної
проблематики, до питань, безпосередньо причетних до осмислення суспільно-
політичного буття (Ілларіон “Слово про закон і благодать”; літопис “Повість
временних літ”). З іншого боку, в найдавніший період нашої суспільно-

філософської думки зароджується якнайпильніша увага до людини,
закладаються підвалини гуманістичної традиції (Володимир Мономах
“Повчання дітям”).

Протягом ХVІ – першої половини ХVІІ ст. в Україні формуються
гуманістичні і реформаційні ідеї, які становлять ідеологію передбуржуазних
рухів (Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський та ін.).

Діяльність перших українських гуманістів сприяла виробленню нового
світогляду, пройнятого критицизмом, раціоналізмом, світськістю. Ідеї
гуманізму, Реформації, протесту проти католицької експансії та національного

самоусвідомлення розвивались протестантськими громадами, братствами,
представниками Острозького літературно-освітнього центру та діячами
української полемічної літератури І. Вишенським, М. Смотрицьким, С.
Зизанієм, та ін.

3. Зміна у структурі філософської проблематики пов’язана з діяльністю
професорів Києво-Могилянської академії. Відбувається чітке розмежування

філософії і теології, спостерігається поглиблення критики авторитаризму
(властивого середньовічній схоластиці), наповнення логіки гносеологічним
змістом, акцентується увага на ролі відчуттів, розуму і мови в пізнанні, на
значенні практичного використання знання у вченні про людину, її сутнісних

сил (І. Гізель, Й. Конович-Горбацький, С. Яворський, Й. Кроковський, Ф.
Прокопович, Г. Кониський та ін.). На межі ХVІІІ і ХІХ ст. в Україні
поширюється антифеодальна, буржуазна за своєю спрямованістю і соціально-

політичною сутністю просвітницька ідеологія (Я. П. Козельський, В. В.
Капніст, В. Н. Каразін, П. Д. Лодій та ін.). Найбільш яскравим представником
етикогуманістичного крила українського Просвітництва був Г. С. Сковорода.

Виступаючи проти всіх сил соціального відчуження, він обґрунтовує глибоко
людяну філософсько-етичну концепцію, згідно з якою шлях до людського
щастя лежить через моральне самовдосконалення, пізнання кожним свого

“природного” покликання й обов’язку. Ґрунтується ця концепція на вченні про
три світи (макрокосм, мікрокосм, “символічний світ”), дві натури (видима і
невидима) та теорії “сродної праці”.
4. Некласичний період у розвитку української філософської думки

започатковують представники українського романтизму (Кирило- Мефодіївське
товариство). Відправні ідеї представників правого крила кирило-мефодіївців
(М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) грунтувалися на визнанні релігії й