Page 108 - 6555

характерний матеріалізм і діалектичний підхід у вирішенні проблеми
походження сонячної системи. Під час другого Кант на основі критичного
аналізу пізнавальних здібностей людини розробляє нове коло проблем. Єдність
нової системи поглядів визначається тим взаємозв'язком, якого він надає

постановкою і вирішенням наступних питань: 1. Що я можу знати? 2. Що я
мушу робити? 3. На що я можу сподіватися? 4. Що таке людина? Відповідь на
перше питання веде до вирішення проблеми меж пізнавальних можливостей

людини. При цьому Кант виходить із розуміння дійсності у двох площинах:
площині світу речей у собі (матеріальний світ) і площині світу людської
свідомості. Світ людської свідомості, за Кантом, неспроможний у повній мірі

пізнати матеріальний світ. Кант "обмежує знання, щоб звільнити місце вірі",
але компроміс з релігією передбачає у нього поряд з цим заборону на її
втручання у справи науки. Відповідь на друге питання виводить Канта на

вирішення проблеми природи моралі. Тут він робить глибоко гуманістичний
висновок про те, що людина —мета, а не засіб, і мораль не має потреби в
релігії. Етика Канта була значним кроком вперед в обґрунтуванні законності
вимог поваги до гідності особистості. Ця гідність вища за будь-яку іншу

цінність на землі. Відповідь на третє питання вивела Канта на з'ясування суті і
ролі релігії в житті людини і суспільства. Нарешті, четверте питання пов'язане з

вирішенням місця людини і її призначенням. Людина, за Кантом, є істотою, що,
крім чуттєвості, наділена ще також розсудком і розумом, які надають людській
активності "умосяжний" (необгрунтований емпірично) характер. Звідси і
реальність свободи, яку Кант прямо визначає як здатність самочинно починати

ряд дій. Саме тому людина і тільки людина — ціль і ніколи засіб. Кант
виводить у зв'язку з цим вищий практичний принцип по відношенню до
людської волі — категоричний імператив, зміст якого формулюється так: чини

так, щоб завжди ставився до людства і в своїй особі і в особі будь-якого іншого
так са- мо, як до мети, і ніколи не стався до неї тільки як до засобу.
3. Фіхте розвинув суб'єктивно-ідеалістичне вчення, згідно з яким історія —

діалектика і активна взаємодія абсолютного "я" (самосвідомості людства) і
індивідуального "я" ("Діяти! Діяти!— ось для чого ми існуємо"). Воля людини,
за Фіхте, і її розум нерозривні. Людина є образом усього людства, а людство —

образом окремих людей, реалізація волі яких творить всесвітню історію як
перехід від сфери необхідності в царство свободи.
4. Шеллінг створює систему "трансцендентального ідеалізму" (або
"філософії тотожності") і виявляє прагнення, на відміну від Фіхте, надати

діалектиці належного об'єктивного змісту. Шеллінг заявляє, що ні суб'єкт
(фіхтеанське "я"), ні об'єкт (фіхтеанське "не —я") жодний з них окремо не може
бути прийнятий за вихідне, початкове. Таким вихідним, початковим може бути