Page 57 - 6249

антинаукою, дехто розглядає його як шарлатанство. Але людський розум знає багато
інших шляхів пізнання світу, що існували задавго до появи науки. Езотеричне знання,
астрологія, тексти Біблії та Корану, китайська “Книга Змін" Веди і Упанішади тощо. Це
– не наука. Це інші форми освоєння світу і відкидати їх нерозумно.
На початку XXІ ст. все більше утверджується точка зору, що наука сама по собі,
не може дати відповіді на всі питання, сформувати цілісну несуперечливу картину світу.
Орієнтація на знання функціонального типу відкриває перспективу широкого
застосування їх на практиці. Але наука безсила перед відповіддю на питання "Для чого?
Чому?" Не все піддається науковому поясненню. Такі цінності як любов, краса, добро,
співчуття не вкладаються в рамки науки. Для цього існує метафізичне знання, тобто
таке, що виходить за рамки чуттєвого досвіду. Його завдання знайти у світі, що
постійно змінюється, руйнується, розсипається на частинки, щось стабільне, міцне.
Життя людини, її практична діяльність неможлива у світі, де немає нічого абсолютного
і надійного. У такому світі неможливі моральні орієнтири.
Згідно з М. Бердяєвим, науковість не є абсолютним і єдиним критерієм істини,
хоч ніхто не сумнівається у цінності науки. Але наука – лише одне з джерел філософії,
тому від філософії не треба вимагати науковості. Вона не повинна бути "служницею"
науки. Бердяєв зазначав, що є помилкою методи математики і природознавства
механічно застосувати у соціальних науках. Він уважав, що крім раціонального є й інші
безсмертні та безмежні сфери пізнання і що раціональне не заперечує ірраціональне.
Л. Шестов базувався на тому, що досвід значно ширший, ніж науковий досвід і що
поряд з науковими завжди існують і ненаукові способи пошуку істини.
Ідеї М. Бердяєва та Л. Шестова певною мірлю розвинув американський філософ
П. Фейєрабенд. Він уважає, що значення і роль розуму (раціональність) не треба
занадто перебільшувати. Більш того, науку, як головного носія розуму, необхідно
перемістити із центрального місця у суспільстві та зрівняти з релігією, міфом, магією
та іншими духовними формами освоєння світу.
Сучасний постмодернізм також критикує науку за об’єктивізм, редукціонізм,
відрив суб’єкта пізнання від об’єкта.
Протягом тривалого історичного часу своєрідну філософську онтологію
(метафізику) будували різні філософи. Так, Арістотель відштовхувався від поняття “
Нус" і розумів його як космічний і надкосмічний розум, що керує всіма процесами.
Неоплатоністи особливого значення надавали поняттю "Душа світу”, що символізувала
одухотвореність, гармонію природи. Деякі мислителі , наприклад, А. Шопенгауер і В.
Соловйов розглядали Любов як рушійну силу всього.
Особливий інтерес сьогодні викликає проблема взаємодії науки і релігії. Так, на
думку відомого вченого і філософа А.Уайтхеда, релігя не суперечить науці, це два різні
погляди на дійсність. Наука має справу із загальними закономірностями, які вивчаються
для впливу на фізичні явища, релігія пов'язана з естетичними ій етичними цінностями.
Релігія не відповідає на питання про істинність чи хибність наукових теорій, які
розв’язують задачі світобудови. Наука дивиться на світ, не враховуючи його мети, а
релігію цікавить сенс і доцільність буття, те, як саме світ, космос служить Божественній
меті. Релігійне знання тісно пов'язане з наукою, воно існує, по-перше, як в її історичних
джерелах, так і в індивідуальній свідомості вченого, який осмислює мету і результати
своїх досліджень; по-друге, у протиставленні релігійних і наукових інститутів, у
зіткненні думок представників церкви і науки.
57