Page 16 - 4853

до універсалізації свого світовідчуття, творення міфу із самої повсякденної
реальності. Подібний спосіб міфологізації дійсності свідчив про крайній
суб'єктивізм модерністського мистецтва. Власне, саме у модернізмі суб'єктивний
принцип художнього відображення світу досягає свого апогею. Можна сказати, що
модернізм – це крайній ступінь суб'єктивізму в мистецтві. З іншого боку,
необхідність упорядкувати хаос дійсності призводила до звернення до міфу як
формоутворюючої та формоорганізуючої структури художнього твору. Таким
чином, у цей час складається особлива художня мова, для якої міф стає і
світоглядним принципом, і структуроутворюючим елементом.
І, нарешті, ще однією характерною рисою модерністського мистецтва був
його принциповий антиісторизм. Життя окремої людини і всього суспільства
загалом розглядалося не як історичний рух, не як розімкнутий поступальний
процес, а як замкнута сама у собі нескінченність, як безглуздий біг по колу.
Безумовно, схарактеризований вище метод не можна вважати єдиним
художнім методом. У двадцяті роки продовжують писати Б. Шоу, Г. Манн,
Т. Манн, Т. Драйзер, починають свій творчий шлях Б. Брехт і Ш. О'кейсі. До
«соціалістичного реалізму» звертаються А. Барбюс і Р. Ролан. Не випадково, саме
в 20-і роки відбувається різка поляризація сил на літературному фронті.
Абсурдність, жорстокість і, у той же час, дивовижна банальність самого життя
викликали різкий протест художників цього часу. Цей протест обертався, з одного
боку, запереченням в ім'я майбутнього світлого буття, в ім'я творчого начала
людської особистості, а, з іншого, – запереченням свідомості, неспроможністю,
нездатністю людини у своєму запереченні побачити у перспективі «кращі часи».
Тут з усією повнотою й очевидністю розкрилися два антагоністичних типи
світовідчуття, що формували два типи художньої свідомості – свідомість віри та
свідомість безвір'я.
Письменники немодерністських течій шукали вихід з духовної кризи у
безпосередньому зверненні до складних соціальних проблем часу. Прагнення
осмислити сучасність у реальному, побутовому світі й у духовному житті людини
з соціально-історичних позицій , з урахуванням об'єктивно-історичних
закономірностей, було притаманне реалістичному методу зображення.
Принципова відмінність реалістичного художнього світогляду полягає в ідеї
розімкнутості історичного процесу, у переконанні в поступальному русі історії.
Реалізм проводить думку про історичну обумовленість усього, що відбувається, а
звідси — можливість і необхідність історичного аналізу явищ дійсності. Отже,
головним принципом зображення у реалістичній літературі стає об'єктивний
історичний аналіз, у той час як модерністський метод висуває на перший план
суб'єктивну позаісторичну універсалізацію свого світовідчуття.
Біля витоків європейського реалізму знаходяться три найбільших
художники слова XX ст., які багато в чому намітили шляхи розвитку сучасного
реалістичного мистецтва. Це Бернард Шоу, Ромен Ролан і Томас Манн.
Б е р н а р д Шоу продовжив традиції Ібсена, заклав основи нового типу
драматургічного мислення: у XX ст. саме він став засновником інтелектуального
театру і драми. Ромен Р о л а н одним із перших увів у західноєвропейську
літературу тему революційної боротьби за соціальне перетворення життя, за

16