Page 99 - 4437

Час породжує простір. Простір – це зупинений час, послідовність. Якби
існувала світова свідомість, то простір можна було б назвати її пам’яттю. У
просторі вбачають символ буття. Але в просторі достатньо небуття, щоб служити і
символом небуття. Вони взаємодоповнюють одне одного, оскільки простір
визначають через час і навпаки.
Єдність часу і простору за яким скривається єдність буття і небуття,
нестійка. Вираженням цієї нестійкості є рух. У русі є сторона відповідна небуттю і
сторона, відповідна буттю. Перше – це енергія, а друге – це матерія. Отже буття
первинне, свідомість вторинна, бо в свідомості більше буття, ніж у підсвідомому
бутті. Людина завжди живе у якомусь просторі, усвідомлюючи свою залежність
від таких її характеристик, як розміри, границі, обсяги. У первісній свідомості,
проникнутій уявленнями міфоепічного мислення, простір виступає як якась
протилежність хаосу. Хаос – потенційний праобраз простору, якась розкрита
прірва, порожнеча, в якій все перебуває. Із властивості простору давні відмічали
перш за все, що це властивість розгортання простору по відношенню до
особливого світового центру, як якоїсь точки, із якої здійснюється або колись
здійснювалось це розгортання і через яку ніби проходить стріла розвитку. Простір
у міфологічну добу трактували не тільки як якусь фізичну характеристику буття,
але й як своєрідне космічне місце, у якому розгорталась світова трагедія боротьби
богів один з одним, добрих або злих сил природи, людей, тварин і рослин. Це було
вмістилище всіх предметів і подій, життя яких було в просторі певним чином
упорядковане і підлегле якимось закономірностям.
Філософське розуміння простору і часу, з одного боку, завжди пов’язане з
розвитком наук, а з іншого боку, здійснюється в рамках загального онтологічного
і гносеологічного підходу. Існують різні інтерпретації понять у філософії і науці.
Простір розуміли як: абсолютну протяжність, порожнечу, до якої включалися всі
тіла і яка від них не залежала (Демокріт, Епікур, Ньютон); протяжність матерії і
ефіру (Аристотель, Декарт, Спіноза) або форму буття матерії (Гольбах, Енгельс);
порядок співіснування і взаємного розміщення об’єктів (Лейбніц), апріорну форму
чуттєвого споглядання (Кант).
Час трактували так: тривалість існування і міра змін матерії (Аристотель,
Декарт, Гольбах); форма прояву абсолютної вічності, як минуща тривалість
(Платон, Августин, Гегель); відносна властивість речей, порядок послідовності
подій (Лейбніц); форма упорядкування комплексів відчуттів (Берклі, Юм, Мах)
або апріорна форма чуттєвого споглядання (Кант).
Більшість даних про простір і час можна звести до двох основних
концепцій: субстанційної і реляційної. У науковій моделі світу час і простір
розглядалися як особливого роду сутності, як якісь не тілесні субстанції, які
існують самі по собі, незалежно від інших матеріальних об’єктів, але завдають на
них суттєвого впливу. Час розглядається як абсолютна тривалість, а простір як
абсолютна протяжність. Дана концепція домінує у фізиці аж до створення

98