Page 85 - 4381

розглядати як такий, що надав первинного поштовху процесу
консолідації європейського простору вищої освіти у контексті
загальноєвропейського процесу і який пізніше отримав назву
Болонського.
В обох документах — і в Лісабонській конвенції, і в
Сорбоннській декларації — містився заклик щодо підвищення
конкурентоспроможності європейської вищої освіти стосовно
освіти США. Адже великою проблемою стало те, що
європейська система вищої освіти відстає від американської
на 15-20 років. З одного боку, Європа має величезний освітній
потенціал. Щороку тисячі університетів передають свої
знання сотням тисяч випускників. Більшість з цих
університетів, а також окремі департаменти, мають статус
міжнародних. Європа є також одним із найбільших ринків
працевлаштування у світі. З іншого боку, існує ще досить
багато перепон щодо мобільності студентів, викладачів і
дослідників: низький рівень співпраці між університетами;
недостатня організація передачі нових знань від університетів
до ринку праці; неадекватне фінансування або неефективне
його використання. Європейські країни прагнуть наздогнати
своїх заокеанських партнерів, що потребує величезних зусиль
для того, щоб прискорити впровадження і розвиток нових
технологій. Варто покінчити з традиційним для Європи
опором новому, властивому як управлінським, так і
робітничим кадрам. Нагальною постала необхідність
вироблення єдиних стандартів вищої освіти, підняття рівня
кваліфікаційних вимог до фахівців.
Принципи Лісабонської конвенції та Сорбоннської
декларації у подальшому лягли в основу «Всесвітньої
декларації з вищої освіти для XX ст.: підходи та практичні
заходи», яку було вироблено Всесвітньою конференцією з
вищої освіти 5-9 жовтня 1998 р., а також — механізму

84