Page 46 - 4295

методологічним емпіризмом: він визнає роль розуму, однак обмежує його
значення. Функція розуму полягає, за Локком, у комбінуванні емпірично
створених суджень. Він заперечує існування «вроджених ідей» і стверджує

поняття «рефлексу». Продуктивним методом створення наукових знань
визнається дедуктивний метод Декарта. Душа людини (мислення), на думку
Локка, позбавлена вроджених ідеальних структур, ідей, понять, принципів. Він

проголошує душу «чистим аркушем», на який лише досвід накладає свій
відбиток. Основна теза Локка – «Людина – чиста дошка» («Tabula rasa»). Він
розуміє досвід насамперед як вплив речей навколишнього світу на нас, на наші
чуття. Разом з цим виділяє досвід внутрішній – як діяльність душі, думки. Ідеї, які

виникають через зовнішній досвід, він називає чуттєвими; ідеї, які витікають з
внутрішнього досвіду, – рефлексіями. Як зовнішній, так і внутрішній досвід

призводить до виникнення лише простих ідей: про присутність чи відсутність
чогось, властивостей твердого чи м’якого, корисного чи шкідливого тощо. Для
виникнення загальних ідей потрібні міркування. Однак міркування не становлять
собою сутності душі, бо душа може існувати і без міркувань (у тварин, комах).

Міркування – це певна властивість людської душі, тому їх не можна визнати
первинними, як вважав Декарт. Складні ідеї, як, наприклад, поняття субстанції,
виникають на базі сприйняття сукупності таких простих ідей, як вага, форма,

колір тощо. Сукупності простих ідей повторюються, внаслідок чого виникає
уявлення про щось таке, що є носієм цих ідей.
Представниками сенсуалістичної філософії, крім Дж. Локка, були й інші

філософи. Наприклад, Джордж Берклі (1684-1753) послідовно досліджує
можливості чуттєвого пізнання дійсності, наслідуючи головні принципи філософії
Локка, водночас висвітлюючи слабкі місця сенсуалізму. На основі роздумів про

властивості субстанції як носія властивостей речей Дж. Берклі робить висновок,
що субстанція принципово не дана чуттям. Натомість він схиляється до думки, що
саме людські чуття є основою, субстанцією речей, які сприймаються як
сукупність різних властивостей. У своїй першій праці «Досвід нової теорії зору»,

спираючись на наукові дослідження роботи ока, оптичні пояснення процесу
бачення, Дж. Берклі робить висновок, що людське око принципово не здатне щось

бачити без відповідних ідей речей. У праці «Трактат про принципи людського
знання» Дж. Берклі робить остаточний висновок, що субстанцією може бути лише
дух чи суб’єкт, який сприймає чуття. Щоб довести це, він використовує аналіз
різних чуттєвих властивостей людини і стверджує, що чуттєве сприйняття

кольорів, руху, смаку, форм речей неможливе без відповідних ідей, котрі повинні
бути присутніми до самого сприйняття речі чи виникати водночас із чуттями.
Вказуючи на суперечливість ситуації, коли ідея може існувати до сприйняття

речей (бо мати ідею фактично означає наявність чуттєвого сприйняття), Дж.

46