Page 59 - 4185

59

4 НОРМИ РЕДАГУВАННЯ

У теорії редагування найбільш загальними є такі норми як

постулати, що сформульовані на основі аксіом теорії редагування.
Формалізація дає змогу подавати значну частину норм у
формі записів, призначених для використання в базах даних систем

редагування. Наявність такої можливості підтверджують дані
практики та експериментів.

4.1 Нормативна база редагування

Будь-яке повідомлення можна передати безконечною
кількістю способів. При цьому їх будують, використовуючи певні

параметри, списки, шаблони, структури (моделі) та положення.
Проте кожне суспільство накладає на повідомлення певні
конвенційні обмеження (на мову, композицію, стиль і т. п.). Та й
реципієнт сприймає його найефективніше тоді, коли воно має

строго визначену одну чи кілька можливих варіантів форми, тобто
особливості сприйняття реципієнта також накладають на
повідомлення обмеження. Таким чином, внаслідок наявності

перелічених обмежень з усієї безконечної множини варіантів
залишають лише якусь мінімальну їх кількість. Ця мінімальна
кількість повідомлень є оптимальною. Такі оптимальні варіанти

повідомлень вважають нормативними і з них виділяють самі
норми. Норма – це параметр, список, шаблон, структура (модель)
чи положення, які в оптимальних повідомленнях служать для

вираження компонентів їх структури. Проте, існують і інші
визначення норми. Так, норма – сукупність загальновизнаних
мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими на
певному історичному етапі. Хоча норма є поняттям історично

змінним, проте ця історична змінність поєднується з відносною
стабільністю норм на кожному певному історичному етапі. Норми
можуть бути суворими й такими, що припускають варіативність у
1
використанні тих чи інших засобів . Видатний мовознавець
С. І. Ожегов, розглядає норму, як збірне поняття, але під нормою
часто розуміють і окремий факт мови, який є єдино можливим або
найкращим варіантом для якогось конкретного випадку.

1
Капелюшний А. О. Стилістика й редагування: практичний словник-
довідник журналіста / А. О. Капелюшний. – Львів: ПАЮ, 2002. – С.45.