Page 9 - ЛЕКЦІЯ 1
        P. 9
     організму є відповідями на ті чи інші подразнення з середовища, здійснюваними при
            участі  певних  відділів  мозку.  Проте  він  не  міг  з’ясувати  принципи  і  механізми
            роботи великих півкуль головного мозку.
                    Шлях  до  розкриття  її  функцій  вперше  в  науці  відкрили  Сєченов  і  Павлов.
            Сєченов  у  своїй  книзі  “Рефлекси  головного  мозку”  (1863)  висунув  і  обгрунтував
            думку  про  те,  що  всі  акти  свідомої  і  несвідомої  психічної  діяльності  людини  за
            способом  свого  походження  є  рефлекси.  Сєченов  розглядав  психічні  явища  як
            середньо ланку цілісного рефлекторного акту, нерозривно зв’язану з його початком
            (зовнішнім подразненням) і закінченням (відповідною дією).
                   Розробляючи далі ідею рефлекторної роботи вищих відділів головного мозку,
            Павлов винайшов метод об’єктивного дослідження нормального їх функціонування.
            Павлов виходив з положення Сєченова про єдність організму і середовища.
                   Основу  рефлекторної  діяльності  нервової  системи  становлять  безумовні
            рефлекси. На їх основі і при участі великих півкуль головного мозку, утворюються
            умовні  рефлекси.  Великі  півкулі  головного  мозку  є  органом  найскладнішої
            рефлекторної  діяльності.  Цю  діяльність  Павлов  називав  вищою  нервовою
            діяльністю.
                   Ідеї Павлова зазнали своєрідну еволюцію з часу своєї появи і до наших днів.
            Умовний  рефлекс  виявився  дуже  простим  фізіологічним  явищем,  щоб  на  його
            основі можна було зрозуміти і до нього звести всі складові форми поведінки.
                   Незабаром  після  відкриття  умовного  рефлекторного  научіння  були  виявлені
            шляхи  набування  живими  істотами  життєвого  досвіду  –  імпрінтінг,  оперативне
            обумовлювання, вікорне научіння.
                   Американський           вчений       К.Халл        є     основоположником            сучасної
            психофізіологічної  теорії  научіння,  що  пояснює,  яким  чином  організм  набуває  і
            удосконалює  життєвий  досвід.  Халл  розглядав  життєвий  організм  як
            саморегулюючу  систему  із  специфічними  механізмами  поведінської  і  генетико-
            біологічної  регуляції.  Ці  механізми  –  в  основному  вроджені  –  служать  для
            підтримки  оптимальних  умов  фізичної  і  біохімічної  рівноваги  в  організмі  –
            гомеостаз, включаються в дію, коли він порушений.





