Page 8 - ЛЕКЦІЯ 1

Майже одночасно з Демокрітом розробляв свою систему поглядів видатний

філософ Платон (428 – 348 до н.е.). Він вчив, що душа людини нематеріальна і за

своєю природою є нічим іншим, як “ідеєю” – безсмертною духовною сутністю, що

тільки на час земного життя вона з’єднується з тілом, існуючи до цього в

наднебесному “світі ідей”. За Платоном, істинне знання є лише результатом

“пригадування душі” про світ ідей, який вона споглядала до свого земного втілення.

Саме у Платона первісне несуперечливе поєднання душі і тіла перетворюється в

проблему їх дуалізму, що спричинило розвиток етико-релігійних поглядів, заклало

основу вчення про вчинок і відповідальність за діяння.

Вершиною античної психології було вчення про душу Аристотеля (384 – 322

до н.е.). Душа, на його думку, є функцією тіла, а не якогось зовнішнього феномену.

Згідно теорії Аристотеля, душа – це двигун, що дає можливість живій істоті

реалізувати себе. Центр душі знаходиться в серці, куди поступають враження, що

передаються від органів чуття. Ці враження утворюють джерело ідей, які,

нагромаджуючись на протязі всього життя, підпорядковують собі поведінку.

Незабаром сформувалась протилежна концепція християнської релігії, згідно

якої сутність людини пізнається не через розум, а через вищу істоту, яка являє

собою таємницю. Шлях до спасіння лежить через незнання і віру в догмати.

Так А.Августин (354 – 430 рр), стверджуючи безплотність душі, її
незалежність від тіла, висловив думку про те, що істинне пізнання будується не на

основі відчуття зовнішніх речей, а на внутрішньому спогляданні і на розумі.
У складній природі свідомості, всі процеси якої містить в собі душа (пам’ять,

вольові спонукання), саме воля відіграє найголовнішу роль, яку Августин називав
“інтенцією душі” і без якої ні відчуття, ні розміркування не можуть відбуватися.

Тим самим закладаються основи волюнтаристичного та інтроспективного напрямків

у психології.

Переломною епохою у розвитку поглядів на психіку стало ХVII століття. Із

праць французького вченого Рене Декарта (1596 – 1650 рр) увійшло в науку поняття

рефлексу як закономірної відповіді організму на зовнішні дії – подібно до відчуття

променя світла від джерела. На думку Декарта нервова система, керуючи життям