Page 26 - 346_

теологічного тлумачення протилежності добра і зла).
Мистецтво часто тоді зверталось до зображення потворного,
прагнучи зробити його наочним через спотворення людського
тіла, через зображення низьких пристрастей та гріховності
роду людського.
Мистецтво Відродження, яке орієнтувалось на ідеал
гармонійно розвиненої людини, широко використовувало
потворне як форму, що забезпечує найвиразніший контраст
красоті. Цей принцип широко використовував Леонардо да
Вінчі.
В естетиці класицизму проблема потворного практично
відкидалась. Оскільки естетики класицизму розділяли в
мистецтві високі і низькі жанри, вони забороняли зображення
характерного або вродливого у „високих” мистецтвах.
Просвітителі виступили з різкою критикою естетичних
теорій класицизму, що будувалися на концепції „ідеальної
краси”, і наголошували, що предметом мистецтва повинна
бути вся природа у всьому її розмаїтті, а не тільки так звана
витончена природа.
Особливого значення набуло потворне в естетиці і
мистецтві романтиків, що наголошували на естетичному
значенні потворного як поетичній антитезі краси. Саме
розмаїття життя, існування в ньому поруч добра і зла,
прекрасного і потворного, низького і піднесеного, темряви і
світла змушують мистецтво звертатися до цих протиріч.
Саме художні течії XIX ст. – реалізм, критичний реалізм,
натуралізм – доводять ідею мистецтва як пізнання та
відображення дійсності до її логічного завершення. Нічого в
житті не може обминути мистецтво, якщо воно претендує на
пізнання.
Якщо реалізм хоч якось ще намагався, відображаючи
потворне, притягти його до суду і винести вирок, то
натуралізм знімає з себе обов’язок судити явища життя з
точки зору суспільних уявлень про добро і зло. Саме тому
натуралістичне зображення огидного і потворного не брало на
себе обов’язку естетично опановувати його.
Завдяки мистецтву естетизація потворного досягла в XX
ст. широкого розповсюдження, аналогу якому не знайти в усій
історії цивілізації. Така збоченість мистецтва до
24