Page 19 - 2575

чні, політичні та культурні зв’язки, формуються міжнародні торгівельні шляхи, зростає число торго-
вельних поселень на території інших держав. Водночас загосрюється боротьба за перевагу на торго-
вельних шляхах, стають частішими війни.
Кінець ІІ тис. до н.е. став складним періодом у житті давньосхідних держав. Закінчується брон-
зовий вік, коли знаряддя та зброю виготовляли переважно з бронзи, починається вік залізний. Куль-
туру заліза на територію давніх держав приносять молоді народи, які вторглися на територію цих
держав та наклали значний відбиток на історію Давнього Сходу.
Особливості східного рабства можна узагальнити так:
 воно не володіло суспільним виробництвом;
 раби належали в основному державі;
 використання рабської праці було однобоким і непродуктивним;
 східне рабство не було класичним, у ньому перепліталися громадські та рабовласницькі еле-
менти.
Отже, давньосхідна економіка була прикладом найсуворішої державної централізації, де засто-
совувалася праця як рабів, так і вільних членів громади. Вивчення економічної структури та соціа-
льних інституцій у давньосхідних суспільствах, де праця рабів не мала великого виробничого зна-
чення, дають підставу вважати, що рабовласницьке виробництво Давнього Сходу носило лише умо-
вний характер, а самі суспільства розглядати як особливий, “азіатський” тип господарства.
Писемною пам’яткою Вавілонського царства є “Закони царя Хаммурапі” (ХVІІІ ст. до н.е.),
спрямовані на зміцнення економічної влади держави, захист приватної власності, забезпечення
податкових надходжень до державної скарбниці, визначення відповідальності для порушників,
обмеження свавілля лихварів і боргового рабства. Хаммурапі першим із правителів стародавнього
світу зрівняв силу царя із силою закону і визна за підлеглими право самостійно турбуватися про
своє життя. В законах влада мала більше перейматись проблемами не селянина чи простолюдина,
а близьких до царя осіб. Хаммурапі почав стягувати податки сріблом. Отже, закони Хаммурапі
про розвиненість економічних відносин і відповідно економічного мислення, в системі якого відо-
бражено широкий спектр процесів і явищ господарської дійсності.
Господарство на українських землях від трипільської культури до східних слов’ян. Яск-
равим прикладом господарського розвитку первісної доби є трипільська культура, яка була пошире-
на на території України в період 3500-1700 рр.до н.е. Природні умови цього періоду сприяли не ли-
ше мисливству та збиральництву. Трипільським племенам був притаманний високий рівень культу-
ри, який позначався на всіх сферах їх життя. Тут було розвинуте гончарство, посуд виготовляли
вручну, піддавали обпалу в печах, потім розфарбовували. Жили трипільські племена в дерев’яних
або глинобитних житлах, побілених та розмальованих. При цьому слід зауважити, що декоративний
розпис будинків, їх зовнішня та внутрішня побудова, форма і розпис кераміки стали невід’ємною
частиною сучасної української культури.
Головну роль у господарстві трипільців відігравло мотичне господарство та скотарство. Основ-
ні сільськогосподарські культури –пшениця, ячмінь, просо. Землю обробляли дерев’яними мотика-
ми з кам’яними або роговими наконечниками; урожай збирали за допомогою кам’яних серпів з
крем’яними лезами, молотили ціпами. Мололи зерно на кам’яних зернотерках.
Скотарство відігравало значно меншу роль, хоча в господарстві трипільців були майже всі види
сучасних свійських тварин. Проте скотарство та землеробство не могли повністю задовольнити пот-
реби, тому у трипільських племен мисливство та рибальство зберігали своє значення.
З часом у господарстві трипільців поряд з кам’яними знаряддями праці з’являються і мідні. В
трипільських поселенях археологами знайдено мідні сокири та гачки.
Перші згадки про слов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І-ІІ ст.н. е., де
слов’яни фігурують під назвою венеди. Візантійський хроніст Йордан в V ст. н. е. повідомляє про
три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпрв’я), і склавіни (Подунав’я). Динамічний і
драматичний час пережили слов’янські племена на наших землях в II-VI ст. –ішов процес велико-
го переселення народів: переміщення готів із Прибалтики у Причорномор’я. У 375 р. готів перемо-
гли гуни, які створили між Доном і Карпатами державу, на чолі якої став Атіла. Після кількох по-
разок від римлян і смерті Атіли у 457 р. гунська держава розпалася. Відчувши, що гуни не станов-
лять загрози, слов’янські племена у V ст. могутнім потоком пішли у візантійські землі. До кінця
VII ст. анти і склавини захопили майже весь Балканський півострів, проникши до Малої Азії.
Видатний український історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу, а
їх союз –початком української державності (з ІV ст.). Початковими ознаками державності у антів
можна вважати: поступовий перехід від первіснообщинного ладу до появи елементів феодальних
відносин (власності); визначення осілої території, яку займали антські племена; формування сус-
пільного устрою на засадах демократії (віче, рада); наявність талановитих і авторитетних вождів,
князів (Бож, Мезамир); військова дружина, яка виконувала роль мілітарної сили і органу управ-
ління.
Прихід аварських племен із Центральної Азії і невщухаючі аваро-слов’янські війни (568-635
рр.) призвели до розпаду антського союзу.

17