Page 10 - 6303

загальноприйнятого, ще й своє, індивідуальне
значення. Наявність таких індивідуальних значень
слів вперше виявив і описав у другій половині XIX
ст. український лінгвіст О. Потебня (об'єктивне та
суб'єктивне значення слова), а пізніше на це ж явище
звернув увагу німецький вчений Г. Пауль (узуальне
та оказіональне значення слова).
На початку XX ст. відомі психологи Ж. Піаже
(Франція) та Л. Виготський (Росія) відкрили
внутрішню мову людини й розпочали її
дослідження. Вчені виявили також, що речення у
повідомленнях складаються з двох частин: та, в якій
є відома реципієнтові інформація (тема), і та, в якій є
інформація, не відома реципієнтові (рема). Вчення
про такий поділ речення («актуальне членування
речення») розробив чеський лінгвіст В. Матезіус.
Ріст наукових досліджень та кількості засобів
масової інформації в другій половині XIX — першій
половині XX ст. сприяв різкому збільшенню
кількості публікацій (книг, журналів і газет). В
багатьох країнах було створено норми інженерної
графіки, які застосовують, звичайно, і в наукових
повідомленнях. З'явилися також уніфіковані
термінологічні системи цілої низки наук.
ІІІ На цьому етапі кардинальним відкриттям стало
становлення дослідження і виявлення в 30–40-х роках рівнів
редагування як науки складності текстів повідомлень, проведене в
(30 — 60-ті роки XX лабораторіях педагогічних закладів США.
ст.); Дослідження, зокрема Р. Флеша, Е. Дейла та
Дж.Челла, дали змогу визначити рівні складності
тексту, оцінити її кількісними показниками, а також
виявили її різновиди (синтаксичну та семантичну).
Таким рівням складності у відповідність було
поставлено чітко визначені групи реципієнтів, які
можуть її ефективно сприймати. На основі
монографій почали готувати перші навчальні
посібники й підручники. Наукова та навчальна
література додатково підштовхнула розвиток теорії
редагування. Таким чином, у кінці 50-х років XX ст.
велика кількість редакційних фактів, наукових
відкриттів та потреби видавничої практики
визначили перехід від кількісних змін до якісних.
На цьому етапі в науковій та навчальній літературі
класичне було зафіксовано переліки основних тем, які
редагування повинна висвітлювати теорія редагування, описано
(60- 90-ті роки його основні методи, сформовано множину
XX ст.); найчастіше вживаних норм. Класична теорія
редагування розвивалася в кількох напрямах: як
організаційно-технічна, творча, лінгвістична,
політична і нормативна наука. Ці напрями створили
різні підходи до редагування: від зведення його до
елементарно простих операцій під час виправлення
тексту і аж до повного ототожнення з творчістю, яку
можна ілюструвати на окремих прикладах, але
неможливо вивчити.
12