Page 201 - Володимир Пахомов

1) повнозвучність (невимушена вільна звучність);
2) милозвучність (чистота і свіжість тембру без сторонніх призвуків:
хрипіння, сипіння, скованості та ін.), вроджена краса звуків;
3) мелодійність – здатність голосу відхилятися за певними законами
вгору, вниз, встановлюватися на середньому рівні, знову підвищуватися і
падати тощо;
4) злетність – здатність голосу виділятися на фоні інших звуків;
5) гучність – здатність легко і швидко змінюватися за висотою, си-
лою, тривалістю звучання і тембром;
6) висота (звуковисотність);
7) об’єм або діапазон – тобто кількість доступних для відтворення
нот;
8) сила – це повноцінність звуків, визначаються тим простором, який
звук повинен заповнити;
9) тривалість (темп) – здатність людини довго, не втомлюючись гово-
рити повними, чистими звуками.
Голос – це надзвичайно тонкий, поліфункціональний інструмент: він
змушує чути не лише вухо, а й очі – голосом можна відтворити будь-яку
картину, створити образ, передати емоції. Голос – виразник не лише ро-
зуму, але й серця. Гармонійна єдність інтелектуального, емоційного і во-
льового в усному мовленні людини набуває особливої впливової сили, в
першу чергу, завдяки самому звучанню мовлення.
Щоб говорити добре, необхідно мати відпрацьовану дикцію (дикція
(від лат. dictio – вимова) – вимова, манера вимовляти слова, склади й зву-
ки в розмові, слові й декламуванні).
Дикція – це правильна, виразна артикуляція, засіб якісного розріз-
нення звуків мовлення, а орфоепія – це норми вимови, які діють у даній
же мові, літературні норми. Дикція має особистісну характеристику, а
орфоепія – загальнонародну. Знання сучасних орфоепічних норм буде
еталоном дикції. І на дикцію, і на орфоепію впливають різні фактори. У
зв’язку з цим необхідно:
1) контролювати мовлення щодо темпу, пам’ятаючи, що при норма-
льному темпі мовлення за хвилину говоримо не більше 70-75 слів, що
становить 8-10 речень;
2) уникати монотонного мовлення, яке з’являється при “розтягуванні”
мовлення;
3) не ковтати в словах останніх складів і не допускати інтонаційного
згасання останніх слів у реченнях;
4) пам’ятати про залежність дикції від дихання і голосу;
5) не допускати манірничання, “фальшивої інтелігентності” у вимові
окремих звуків; залишитись у мовленні самим собою;
6) дбати про фізичне здоров’я артикуляційного мовного апарату.
До орфоепічних норм прийнято зараховувати норми вимови звуків і
наголошування складів у слові, оскільки на характер вимови звука впли-
ває його наголошена чи ненаголошена позиція.

176