Page 187 - 4930

Ричард Роні: „Наше виживання вимагає переходу до нової свідомості” [36, с. 134].
Олесь Адамович: „Це практична необхідність змінюватися адекватно небувалій
ситуації, у яку люди самі себе поставили, загнали, – у всьому змінюватися” [36, с. 178].
Джон Річардсон-молодший: „Щоби працювати над будь-якою глобальною пробле-
мою, щоби визначити цінності й політичні цілі як окремої людини, так і суспільства,
життєво важливо зрозуміти, чому люди такі, які вони є, чому вони приймають ті або
ті рішення, і, головне, як усе це можна змінити” [36, c. 151]. Андрій Кортунов: „Чи не
час деяким державним діячам серйозно замислитися про те, що ж насправді являють
собою національні інтереси їхніх країн, а вже потім відшукувати засоби для їх здій-
снення” [36, c. 203]. Скажемо: слушне побажання, але чому лише державним діячам,
тим більше, чому лише деяким?
Осмислюючи зміст цих висновків, зазначимо, що автори книги так і не поруши-
ли проблему рівнів здібностей діячів навіть там, де йдеться про перебудову в СРСР.
Федір Бурлацький: „Це потребує переоцінки суспільної власності з метою поставити
дійсного виробника – робітника, колгоспника, представника інтелектуальної праці –
в умови, які стимулюватимуть працю високої якості, глибоку зацікавленість у вико-
ристанні останніх досягнень науки, механізації й технології та подальше підвищен-
ня професійної майстерності” [36, c. 350]. Спитаймо: що означає „поставити” і в які
„умови”? Як поєднуються в одному й тому самому процесі стосовно одного й того
самого суб’єкта діяльності поняття „стимулювання” та „зацікавленість”?
Рефлексуючи над цими питаннями, зазначимо, по-перше, і радянські, і західні уче-
ні-суспільствознавці припускаються тої самої методологічної помилки – результати
діяльності людини відривають від її здібностей, „забуваючи”, що продукт діяльності
однозначно репрезентує моральні якості, інтелектуальні здібності, психологічну по-
зицію, уміння й навички його творця; по-друге, ніхто не порушив роль форм еконо-
мічних відносин у визначенні рівнів розвитку діяльнісної здібності. І це при тому, що
ідея рівнів розвитку діяльнісних здібностей має 25-столітню історію. Ідею духовної
ієрархії людей прийняли до дослідження ще китайський мислитель Конфуцій, євро-
пейські філософи, історики, психологи, письменники Платон, Д. Дефо, Дж. С. Мілль,
І. Кант, Г. Гегель, Ф. Шиллер, Х. Ортега-і-Гассет, К. Роджерс, А. Маслоу, К. Юнг; ро-
сійські філософи О. Герцен, К. Леонтьєв, В. Соловйов; українські філософи, історики,
письменники І. Вишенський, Г. Сковорода, Т. Шевченко, Д. Донцов [19, с. 128 – 130],
В. Липинський [29], Леся Українка, І. Франко, Є. Маланюк.
Замовчування сучасними вченими-суспільствознавцями проблеми духовної іє-
рархії одночасно дивує, насторожує й викликає нерозуміння. Причину ігнорування
проблеми духовної ієрархії з усією чіткістю сформулював український філософ, поет,
публіцист Євген Маланюк (1897 – 1968). Він дійшов висновку, що прийняття пробле-
ми духовної ієрархії автоматично означає ієрархічне самовизначення того, хто оці-
нює [30, с. 76]. Страх самооцінки примушує переважну більшість учених-гуманітарі-
їв замовчувати проблему духовної ієрархії, жити й „творити” в рамках антигуманної
парадигми: „кожна людина – особистість”.
Це негативне ставлення як західних, так і радянських-пострадянських учених-
професіоналів до самої ідеї рівнів діяльнісної здібності й до проблеми чинників і ме-
ханізмів їх визначення професор Пенсильванського університету США Р. Л. Акофф

186