Page 152 - 4930

Прийнявши свою обмеженість за норму, вона через школу стала її тиражувати. Ви-
сновок психолога про те, що школа – це не лише органічна частина суспільства, але
й механізм контролю над свідомістю його членів, випереджав свій час. Незважаючи
на песимістичний висновок про те, що школа не може підготувати молоду людину до
життя [1, с. 243], А. Адлер висловлює впевненість, що вона після деяких змін може
стати механізмом розвитку людини [1, с. 244].
У жовтні 1967 р. у Корнелльському університеті (м. Вільямсбург, штат Вірджинія,
США) відбулася Міжнародна конференція, що започаткувала осмислення кризо-
вих явищ у галузі освіти. Голова конференції, ректор Корнелльського університету
Джеймс А. Перкінс зафіксував фундаментальне протиріччя в галузі виробництва
людини: невідповідність між системою освіти та потребами людини (суспільства),
а також наявність гуманітарних диспропорцій між розвинутими країнами й тими,
що розвиваються, які система освіти не долає, а відтворює. „Криза, яка полягає в не-
здатності освіти розвиватися разом із суспільством, наявна. Вона набуває двох форм.
Перша – це наявна в усьому світі невідповідність між надіями окремих особистос-
тей і потребами суспільства, з одного боку, та можливостями системи освіти, – з ін-
шого. Друга – зростання розриву між країнами, що розвиваються, які страждають
від гострої нестачі ресурсів, і розвинутими країнами, які в основному турбуються
про власні потреби” [33, c. 201]. Аналізуючи це протиріччя, звертаємо увагу на фразу
„надії окремих особистостей”. У контексті філософських ідей російського психолога
А. В. Петровського це висловлювання означає, що в кожної людини є соціогенна по-
треба досягти у своєму розвитку рівня особистості [34, с. 243], але система освіти, орі-
єнтована на розвиток мислення, що обчислює, ігнорує цю фундаментальну потребу.
Дж. А. Перкінс звернув увагу на факт, який до цього залишався поза увагою дослід-
ників: знизилася гносеологічна активність учнів, тоді як серед працівників школи
зростає усвідомлення того, що саме учні повинні стати суб’єктами діяльності. „Не-
обхідно, щоб самі учні стали більш активною стороною навчального процесу. <…>
Треба, щоб учні були по-справжньому зацікавлені в навчанні, уміли максимально
використовувати навчальний заклад в інтересах власного розвитку” [33, с. 205 – 206].
Ми прийняли цей висновок, проаналізували сучасний навчально-виховний процес у
середній і вищій школі й дійшли висновку, що учні з двох причин швидко втрачають
здатність бути суб’єктами пізнавальної діяльності. Перша: психологія споживацько-
го суспільства проникла в школу й розбещує людину, робить її об’єктом споживання
як у житті, так і в пізнавальній сфері. Споживацьке суспільство перетворило людину
на об’єкт маніпулювання, що проявилося й у галузі освіти. Друга: філософія не змо-
гла сформувати ідеал людини, а тому педагогам нічого запропонувати учням.
Результати роботи конференції в Корнелльському університеті Ф. Г. Кумбс уза-
гальнив у книзі „Криза освіти” (1968), підкресливши, що „зараз ми спостерігає-
мо світову кризу освіти” [25, с. 10]. Він услід за А. Адлером зафіксував органічний
взаємозв’язок освіти й суспільства та зробив висновок про те, що для виходу з кризи
необхідна взаємна адаптація соціуму і школи. „Для того щоби подолати кризу, воче-
видь, необхідна серйозна взаємна адаптація суспільства й освіти. Без цього розрив
між ними, який стає все більшим, обов’язково розтрощить основу освіти, а в дея-
ких країнах – основу самого суспільства. Такий перехід неминучий <…>, а запити,

151