Page 152 - 4437

культури, структура суспільних відносин – це соціальне в історії. Воно існує через
індивідуальне і завдяки йому.
Індивідуальне та соціальне – два різні виміри соціуму. Перший розглядає
його з боку долі конкретної людини, другий – з точки прояву в ній загального,
зумовленого об’єктивними обставинами життєдіяльності людей і реалізується
через індивідуальну діяльність. Тому суб’єкт поєднує в собі характеристики
індивідуального та соціального. Він постає як «особа» в суспільстві і суспільство
в «особі». Людина усвідомлювала себе, з одного боку, як частина природи, з
другого – як така істота, що протиставляє себе природі, підноситься над нею.
Згідно з цим, уявлення про людину діляться на дві частини: природну
(матеріалізм) і духовну (ідеалізм) істоту.
Людина – частина природи, яка живе в природному середовищі. Матеріалізм
обґрунтовує цей аспект від Фалеса до Фейєрбаха і К. Маркса.
Людина – діяльна істота, завдяки діяльності вона перетворює природу,
виготовляє засоби для існування. Діяльність людини має предметний характер, як
вважали Й. Фіхте, Г. Гегель. Діяльність є предметною, тому що її результатом є
матеріальні предмети. Завдяки діяльності людина вирізняється з природного
середовища.
Людина – предметна істота. В предметах людина втілює своє розуміння
світу, свій розум, властивості, інтереси, потреби, почуття. В предметах людина
відтворює свій внутрішній світ.
Людина – мисляча істота. Вона свідомо ставиться до свого буття, пізнає світ.
Людина – суспільна істота. Вона входить у свій природно-предметний світ
разом з іншими. Спілкування формує мову, розвиває мислення, почуття.
Діяльність створює спільну основу предметного існування. Предметність
зумовлює особливий спосіб життя, що закріплюється різноманітними інститутами,
символами, сукупність яких становить світ великої людської культури.
Отже, людина постає у декількох основних визначеннях, які мають бути
поєднані.
Поєднання основних ознак людини відбилося у диспутах про
співвідношення природного (біологічного) та соціального в людині. У релігійній
філософії перевага віддавалася духовним (божественним) засадам її існування.
Згідно цих міркувань, душа залишає смертне тіло й переселяється в інший світ для
вічного існування. Цю позицію підтримували Р. Декарт, Ж. Ламетрі, І. Кант.
Філософія сенсуалістичного емпіризму намагалася відтворити людину як
цілісність. Й. Гете та романтики піднесли значення природної організації людини.
Фейєрбах подав її як чуттєво-тілесну істоту. Фрейд зводив сутність людини до
інстинктів і потягів, що містяться у сфері несвідомого.
Екзистенціалізм (А. Камю, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс та ін.) намагався
обґрунтувати поняття тотальної людини, проте проблема її визначення як цілісної
істоти, що поєднує біологічні та соціальні засади, лишається ще не розв’язаною.

151