Page 22 - 4431

Зокрема, дослідники аксіологічних проблем розвитку науки зазначають, що
наука - це “спеціалізований вид людської діяльності, спрямований на досягнення …
“об’єктивно-істинного знання”.
Сам діяльнісний підхід у розумінні перетворення зовнішньої щодо людини
дійсності постає й утверджується у культурі епохи Відродження. При цьому вплив
діяльнісного підходу поширювався у культурі Нового часу винятково на соціально-
політичну сферу і не стосувався науки, а характерною рисою класичної науки була
“антидіяльнісна антисуб’єктивність” — свідоме і прямолінійне виключення із
контексту дослідження, викладу й обґрунтування результатів науки діяльності суб’єкта.
Застосування діяльнісного підходу у дослідженні науки активізується на стадії
некласичної науки, коли суб’єкт, його пошуково-дослідницька діяльність стають
іманентними процесам, що відбуваються в науці, - постановці, опису й аналізу всіх
питань, які нею досліджуються.
Одним із перших системних досліджень науки вважається фундаментальна
праця Дж. Бернала “Наука в історії суспільства” (J. D. Bernal. “Science in History”,
1954), де науку розглянуто як інститут, як метод, як накопичення традицій знань, як
важливий фактор підтримання і розвитку виробництва та як один із найбільш сильних
факторів, що формують переконання і ставлення до світу і людства.
Видатний філософ науки К. Поппер зазначав, що “науку можна розглядати з
найрізноманітніших точок зору, а не лише з точки зору епістемології. Так, ми можемо
аналізувати її як біологічний або соціологічний феномен. Як така вона могла би бути
описана як знаряддя або інструмент…Наука може розглядатися і як засіб
виробництва…”. К. Ясперс продемонстрував екзістенційний підхід у з’ясуванні того,
що ж принципово нового привнесли сучасна наука і техніка, у встановленні рис нового
через його співставлення із попереднім.
У сучасній літературі наука як багатоаспектний феномен і наукова діяльність
досліджуються з позицій логіко-методологічного (П. Гайденко, В. С. Лук’янець,
В. С. Стьопін й ін.), соціально-психологічного (А. М. Маковецький), економіко-
статистичного (І. Ю. Єгоров, І. О. Булкін), інформаційного (Г. І. Калитич,
В. Д. Пархоменко), наукознавчого (Б. А. Малицький) підходів.
Автор обґрунтовує доцільність застосування до вивчення проблем розвитку
науково-технічної діяльності пізнавального інструментарію діяльнісного підходу,
результати застосування якого щодо визначення сутнісних характеристик науково-
технічної діяльності та її складових наведено у рисунку 3.2.
Певні узагальнення наведемо нижче. Метою науково-технічної діяльності є
генерування, об’єктивізація і практичне використання нових наукових і технічних
знань та науково-технічної інформації, що виступають в тому числі її результатом.
Водночас метою науково-технічної діяльності вважаємо не лише приріст наукових і
технічних знань - створення суспільно нових наукових і технічних знань (на це
спрямовані ДіР), але також і найбільш повне охоплення наявних наукових та технічних
знань до їх поширення і практичного використання в усіх видах людської діяльності (на
це спрямовані система вищої освіти, включаючи підготовку наукових кадрів, і система
науково-технічних послуг).
Суб’єктів науково-технічної діяльності доцільно розглядати на
індивідуальному, колективному та суспільному рівнях. На індивідуальному рівні
суб’єкти дещо відрізняються за складовими науково-технічної діяльності: суб’єкти
підготовки наукових кадрів відповідають категорії суб’єктів ДіР “дослідники”,
поповнюючи число останніх, їх підготовка неможлива без дослідників (наукових
керівників чи консультантів); головною категорією суб’єктів надання науково-
технічних послуг є працівники підприємств, для яких надання науково-технічних
послуг є основним видом економічної діяльності, при цьому об’єднуються суб’єкти ДіР

22