Page 21 - 4431

Серед відомих економістів до розгляду проблем власне людської діяльності
звернувся засновник неавстрійської школи економічної теорії Людвіг фон Мізес, у
праці “Людська діяльність: трактат з економічної теорії” (1949) він зазначав, що
“революційне перетворення людської діяльності та суспільної співпраці в об’єкт науки
… мало величезні наслідки як для пізнання і філософії, так і для суспільної діяльності.
<…> Із політичної економії класичної школи виникла загальна теорія людської
діяльності - праксеологія”. Об’єктом праксеології, на думку Мізеса, виступає діяльність
як така. “Людська діяльність є цілеспрямованою поведінкою. <…> діяльність є воля,
приведена в рух і трансформована в силу; прагнення до мети; осмислена реакція
суб’єкта на подразнення та умови середовища; свідоме пристосування людини до стану
Всесвіту, який визначає його життя”. З такої точки зору вченим було обґрунтовано
висновок, що людина - це не лише істота розумна, але й діюча (“не лише homo sapiens,
але й не меншою мірою homo agens”).
Розвиваючи наведену тезу, необхідно зазначити, що діяльність - це завжди
активність певних систем, якій притаманні структурованість та операційна
організованість, спрямована на досягнення певних цілей.
Діяльність як категорія має могутній методологічний, світоглядний,
евристичний потенціал, оскільки знімає в собі діалектичну суперечність у теоретично
зрілій формі. Мова йде про все те, що дозволяє говорити про теоретично конкретне,
збагачене логічними визначеннями відображення об’єкта (зокрема “мета діяльності”,
“предмет діяльності”, “засоби діяльності”, “суб’єкт діяльності”, “процес діяльності”,
“умови діяльності”, “результат діяльності” тощо). Означені компоненти органічно
взаємопов’язані між собою у межах певного виду діяльності, граничним змістом такого
взаємозв’язку виступає ефективність як вищий критерій оцінки діяльності, що містить
такі параметри, як корисність, економічність, адаптивність.
Відповідно до головних компонент діяльності здійснюють її класифікації, серед
головних предметних її видів виділяють практичну, пізнавальну, духовну. У свою
чергу в пізнавальній діяльності залежно від засобів, що використовуються, розрізняють
емпіричну і теоретичну, дискурсну й інтуїтивну тощо. Сучасні дослідники відмічають,
що “діяльність людини сьогодні, більш ніж коли-небудь раніше, знаменує перехід від
нижчих, суто біологічних форм активності, з яких вона бере витоки, до вищих, суто
духовних форм, до яких вона спрямовується”
Діяльнісний підхід у науковій літературі отримав широке визнання з 1960-х
років У наукових дослідженнях 1960—1980-х років розроблялися різноманітні варіанти
діяльнісного підходу передовсім у галузі філософії, таким проблемам були присвячені
роботи Г. Щедровицького, Е. Ільєнкова, Г. Батищева, М. Мамардашвілі, Е. Юдіна та ін.,
окремо відзначаються роботи у межах психологічної теорії діяльності (А. Леонтьєв,
П. Гальперін та ін.).
У науковій літературі найбільш поширеним об’єктом досліджень з позицій
діяльнісного підходу виступає наукове пізнання, що відповідає окремому розділу
філософії - теорії пізнання. Діяльнісний підхід до розвитку особливого феномену
культури - теоретичного знання - знаходимо у працях В. Стьопіна і його послідовників,
зокрема Х. Ленка, В. Келле та ін.
На діяльнісному аспекті знання акцентує увагу відомий дослідник П. Друкер: “І
на Заході, і на Сході знання завжди співвідносилося із сферою буття, існування. І
раптом майже миттєво знання стали розглядати як сферу дії”. У вітчизняній науці
діяльнісний підхід здебільшого застосовують у культурологічних дослідженнях.
У дослідженнях російських філософів (В. Лекторського, В. Швирьова й ін.)
відзначається відродження діяльнісного підходу у контексті досліджень гуманітарних
проблем розвитку науки.

21