Page 93 - 4295
P. 93

2. Філософська система Г. Сковороди.

                 Видатний  український  філософ  Г.С.  Сковорода  (1722-1794),  вихованець

            Києво-Могилянської академії, філософ, поет і мандрівник, посідає особливе місце
            в історії української філософії. Ще за його життя про нього складалися легенди як
            про  українського  Сократа.  У  16  років  він  став  студентом  Київської  академії,

            певний  час  перебував  у  двірській  капелі  у  Петербурзі,  мандрував  країнами
            Західної  Європи,  знав  мови,  вивчав  філософію,  був  знавцем  античної  та
            патристичної літератури. Часом свого становлення й особистісного утвердження
            Сковорода  вважав  свої  30  років;  літературну  діяльність  він  почав  з  другої

            половини 60-х років. За його життя нічого не було надруковано, вже після смерті
            стають  відомими  цикли  його  філософських  діалогів  («Наркіс»,  «Симфонія

            наречена книгою асхань», «Жена Лотова», «Потоп зміїн» та інші).
                 Філософська  концепція  Г.  Сковороди  –  пантеїзм.  Бог  і  природа  –  це  єдине
            ціле: кожна людина має в собі Бога, він не існує поза людиною. Головна проблема
            його  філософії  –  це  проблема  людини.  Його  філософія  «практична»,  оскільки

            філософа  цікавить  передусім  моральна  проблематика.  У  центрі  уваги  філософії
            «мандрівного філософа» – релігійні та моральні проблеми. Г. Сковорода викладає
            їх мовою образів, символів, метафор. Методом розроблення цих проблем є пошук

            і  протиставлення  протилежностей,  суперечностей,  антитез,  тому  цей  метод
            називають антитетичним.
                 Для Г. Сковороди весь світ є просякненим протилежностями: життя – смерть,

            світло  –  тінь,  безглуздя  –  мудрість,  плач  –  сміх,  безчестя  –  слава,  лютість  –
            милість,  початок  –  кінець  тощо.  Усе  в  світі  рухається  між  протилежностями  у
            колі, початком якого є  відречення  від  Бога, а кінцем  – повернення до  нього.  Г.

            Сковорода не створив теоретично оформленого і систематизованого вчення. Свою
            філософію він розумів, як вміння жити в Богові, у гармонії з природою, у мирі з
            людьми  і  власною  совістю.  «Коли  дух  людини  веселий,  думки  спокійні,  серце
            мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце й є філософія», – стверджував

            Сковорода.
                 Провідними ідеями філософії Г. Сковороди стали:

                 – вчення про людину, про самопізнання як єдиний шлях до Бога і до щастя;
                 – вчення про три світи, які складають все існуюче;
                 – ідея подвійної природи трьох світів;
                 –  «філософія  серця»  як  осередку  духовного  життя  людини  та  головного

            інструменту самопізнання;
                 – етичний ідеал «нерівної рівності» та ідея «сродної праці».
                 Від  своєї  любові  до  людини  Бог  дав  їй  все  необхідне,  вважав  мислитель.

            Причому  все,  що  потрібне,  зробив  легким,  а  важке  –  непотрібним.
            Найпотрібнішим  для  людини  є  щастя,  «мир  душевний».  Воно  доступне  всім,

                                                                                                             93
   88   89   90   91   92   93   94   95   96   97   98