Page 93 - 4295
P. 93
2. Філософська система Г. Сковороди.
Видатний український філософ Г.С. Сковорода (1722-1794), вихованець
Києво-Могилянської академії, філософ, поет і мандрівник, посідає особливе місце
в історії української філософії. Ще за його життя про нього складалися легенди як
про українського Сократа. У 16 років він став студентом Київської академії,
певний час перебував у двірській капелі у Петербурзі, мандрував країнами
Західної Європи, знав мови, вивчав філософію, був знавцем античної та
патристичної літератури. Часом свого становлення й особистісного утвердження
Сковорода вважав свої 30 років; літературну діяльність він почав з другої
половини 60-х років. За його життя нічого не було надруковано, вже після смерті
стають відомими цикли його філософських діалогів («Наркіс», «Симфонія
наречена книгою асхань», «Жена Лотова», «Потоп зміїн» та інші).
Філософська концепція Г. Сковороди – пантеїзм. Бог і природа – це єдине
ціле: кожна людина має в собі Бога, він не існує поза людиною. Головна проблема
його філософії – це проблема людини. Його філософія «практична», оскільки
філософа цікавить передусім моральна проблематика. У центрі уваги філософії
«мандрівного філософа» – релігійні та моральні проблеми. Г. Сковорода викладає
їх мовою образів, символів, метафор. Методом розроблення цих проблем є пошук
і протиставлення протилежностей, суперечностей, антитез, тому цей метод
називають антитетичним.
Для Г. Сковороди весь світ є просякненим протилежностями: життя – смерть,
світло – тінь, безглуздя – мудрість, плач – сміх, безчестя – слава, лютість –
милість, початок – кінець тощо. Усе в світі рухається між протилежностями у
колі, початком якого є відречення від Бога, а кінцем – повернення до нього. Г.
Сковорода не створив теоретично оформленого і систематизованого вчення. Свою
філософію він розумів, як вміння жити в Богові, у гармонії з природою, у мирі з
людьми і власною совістю. «Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце
мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце й є філософія», – стверджував
Сковорода.
Провідними ідеями філософії Г. Сковороди стали:
– вчення про людину, про самопізнання як єдиний шлях до Бога і до щастя;
– вчення про три світи, які складають все існуюче;
– ідея подвійної природи трьох світів;
– «філософія серця» як осередку духовного життя людини та головного
інструменту самопізнання;
– етичний ідеал «нерівної рівності» та ідея «сродної праці».
Від своєї любові до людини Бог дав їй все необхідне, вважав мислитель.
Причому все, що потрібне, зробив легким, а важке – непотрібним.
Найпотрібнішим для людини є щастя, «мир душевний». Воно доступне всім,
93