Page 37 - 4295

взаємопозв’язані у концепції Августина («пізнай Бога – через душу і душу – через
Бога»), а звідси – особлива увага до внутрішнього духовного світу людини.
Сутністю людської душі Августин вважав не розум, як це було за античних

філософів, а волю, тобто здатність робити вільний вибір, а відтак – вільно
віддавати своє серце, любити. Пізнати Бога можна тільки через любов до нього
«Люби Бога – і тоді чини, що хочеш» – такою повинна бути основа моральності за

Августином. У своєму творі «Про місто Боже» Августин зробив спробу створення
філософсько-історичної концепції. Уся людська історія, на думку Августина, є
боротьбою двох «царств» – «міста Божого» і «міста земного». «Місто Боже» –
символічне визначення меншості праведних людей, «земне місто» – образ тих, що

живуть без божественної благодаті.
Представники середньовічної патристики започаткували традицію осмислення

і перегляду античної філософської спадщини з позиції християнського
віровчення. Продовжує цю традицію середньовічна схоластика. Схоластика (від
лат. – школа, навчання) – особливий тип філософування, підкорений теології й
орієнтований на раціональне, формально-логічне обґрунтування основних

догматів християнського віровчення. Схоласти розробили витончену техніку
логічного міркування, спираючись на логіку Аристотеля. Якщо західна
патристика орієнтувалася на філософію Платона й Августина, то схоластика

повертається до Аристотеля. До основних представників західноєвропейської
схоластики належали І.С. Еріугена (IX cт.), Ансельм Кентерберійський (ХІ-
ХІІcт.), П’єр Абеляр (XII cт.), Тома Аквінський (ХІІІ cт.), І.Д. Скот (XIII cт.),

Вільям Оккам (XIII-XIV ст.).
Центральною проблемою схоластичної філософії стає проблема
співвідношення віри і розуму. «Мені здається ганебною недбайливістю, – писав з

цього приводу Ансельм Кентерберійський, – якщо, утвердившись у вірі, ми не
прагнемо зрозуміти те, у що віримо». Проблема співвідношення віри і розуму у
середньовічній філософії мала три основних варіанти свого вирішення:
представники першого варіанту стверджували абсолютну несумісність віри і

розуму(апологети і містики); представники другого –намагалися примирити
розум і віру раціональне пізнання і божественне одкровення (Августин, Тома

Аквінському) ; представники третього – надавали вирішального значення розуму
(мислителі пізньої схоластики).
У період зрілого середньовіччя (XII-XIII ст.) питання про знання і пізнання ще
більше загострюється, бо саме в цей час у Європі спостерігається бурхливе

зростання міст, виникають і розвиваються університети (об'єднання викладачів і
студентів). Виникає дискусія між «номіналізмом» і «реалізмом», в основі якої
було питання про природу загальних понять (універсалій). Реалісти (Йоан Скотт

Еріугена, Ансельм Кентерберійський, Тома Аквінський), продовжуючи лінію
Платона, твердили, що універсали існують реально як певні духовні сутності поза

37