Page 127 - 6783

роки цього ж століття). І навпаки, встановлена демократичним шляхом

державна влада з часом може втратити підтримку громадян.
Класичну типологію легітимності влади, яка і понині не втратила
свого пізнавального значення, була запропонував М. Вебер. Всі

різноманітні основи легітимності він звів до трьох: традиції, харизми та
легальності.
Традиційна влада (панування) виправдовується звичаєм, норми
якого виступають основою відносин панування і підкорення. За такого

типі легітимності на запитання про те, чому влада належить даній групі
осіб, слідує відповідь, що так було завжди. Традиційні норми мають
обов’язкову силу як щодо членів владної групи, так і до всього

населення. Порушення традицій лідерами призводить до втрати
легітимності їхньої влади в очах мас. Цей тип влади є найстійкішим,
оскільки сталими є самі традиції.

Харизматична влада передбачає безумовну та ірраціональну віру
в надприродні якості володаря. У політичній практиці під харизмою
розуміють такі властивості людини, які оточення сприймає як

надзвичайні, недоступні іншим, через що й визнає її як володаря.
Чистий тип харизматичного панування, на думку М. Вебера, реалізує
пророк, воєнний герой, демагог, політичний вождь. Воно виникає за
умов соціально-політичної кризи, тоді як традиційне і легальне

панування характерні для відносно стабільних умов суспільного
розвитку.
Третій тип легітимного панування – це легальне, раціонально-

правове панування, яке ґрунтується на переконаності у законності і
доцільності встановлених порядків і в праві на панування органів, які
здійснюють владу. Найбільш розвинутою формою такого типу
легітимності є конституційна держава. Тут правлять не видатні

особистості, а закони.
Класифікація легітимності політичної влади М. Вебера довший час

визначала методологію і розуміння проблематики влади. Однак у ній
немає чіткого розрізнення поміж двома об’єктами легітимації: 1) влади
осіб, що складають правлячу групу; 2) політичного режиму та
інститутів політичної системи.

Універсальний характер має підхід, запропонований американським
вченим Д. Істоном у 1965 р., який називає три джерела підтримки влади
та режиму: 1) основні ідеологічні принципи (ідеологічна легітимність);

2) прихильність щодо структур і норм режиму (структурна
легітимність); 3) відданість владі у зв’язку з позитивною оцінкою

127